Ернест Хемінгуей - Райський сад

— Тебе ніхто не примушуватиме. Ми тільки підсвітлимо моє, то, може, ти й собі захочеш. Там буде видно.

— Не плекай планів, Відьмо. Завтра я встану дуже рано і працюватиму, а ти спи скільки зможеш.

— Тоді напиши й про мене,— сказала вона.— Хай навіть там буде й про мої вади, але неодмінно докинь і про те, як я тебе кохаю.

— Я тепер саме до цього підступаюся.

— І ти опублікуєш свої записи чи це буде негоже?

— Поки що я тільки пробую написати про це.

— А мені можна буде прочитати?

— Якщо воно вийде як слід.

— Ой, я вже наперед тішуся, і ми не пустимо жодного примірника в продаж і не дамо рецензентам, отож не буде ніяких вирізок, і ти не запишаєшся, і все воно залишиться тільки для нас.

Девід Берн прокинувся тільки-но розвидніло, надяг шорти та сорочку і вийшов надвір. Вітер уже вщух. Море було тихе, і ранок пахнув росою і глицею. Девід рушив босоніж через вимощену кам'яними плитами терасу до кімнати в кінці довгого будинку, ввійшов і сів до столу, за яким працював. Вікна цілу ніч стояли відчинені, і кімната була сповнена прохолоди й ранньо-вранішніх надій.

Він писав про недавню подорож із Мадріда до Сарагоси, про те, як їхня маленька машина на повній швидкості в'їхала в край червонястих пагорбів, де курна дорога бігла то вгору, то вниз, про те, як вони наздогнали кур'єрський поїзд, що йшов колією обіч дороги, і як Кетрін, сидячи за кермом, почала помалу, вагон за вагоном, випереджати його, і ось уже вони побачили тендер, потім машиніста з кочегаром у паровозній будці й, нарешті, перед паровоза, коли це раптом дорога круто повернула ліворуч і Кетрін скинула швидкість, а поїзд зник у тунелі.

— Я таки випередила його,— сказала тоді Кетрін.— Але він утік під землю. Скажеш мені, коли ще можна буде отак позмагатися.

Девід подивився по туристській карті й відповів:

— Ще не скоро.

— Тоді поїдемо, як оце тепер, і роздивимось околиці.

Дорога йшла вгору, і з неї видно було тополі понад річкою, і Девід відчував, як машина береться на крутий узвіз, а потім дорога знов побігла відносно рівною місцевістю, і Кетрін зрадувано наддала газу...

Потім, уже пізніше, Девід почув у садку її голос і облишив писати. Зачинив валізу, де лежали зошити з рукописом, вийшов на терасу й замкнув за собою двері. Покоївка, що прибирала в кімнаті, мала свій ключ.

Кетрін сиділа на терасі й снідала. Стіл був накритий червоно-білою картатою скатертиною. Кетрін надягла свою стару, ще з Гро-дю-Руа, але свіжовипрану смугасту сорочку, що збіглась і вицвіла від прання та сонця, новенькі сірі фланелеві штани, а на ноги взула сандалі.

— Привіт,— мовила вона.— Я не могла спати довше.

— Вигляд у тебе хоч куди.

— Дякую. Я й почуваю себе хоч куди.

— Звідки в тебе такі штанці?

— Пошила в Ніцці. У доброго кравця. Як вони тобі?

— Дуже гарно пошиті. От тільки що такі новісінькі. Ти збираєшся їхати в них до міста?

— Де там те місто. В Канні мертвий сезон. До наступного року туди ніхто не приїде. Такі, як у нас, сорочки тепер уже носять усі. Але до спідниці вони не пасують. Ти ж не маєш нічого проти?

— Аж ніяк. Штанці справді гарні. Просто я подумав: жаль їх м'яти, так вони ретельно відпрасовані.

Після сніданку, поки Девід голився, приймав душ, а потім напинав на себе старі фланелеві штани та рибальську сорочку й шукав свої сандалі, Кетрін перевдяглась у блакитну полотняну сорочку з відкритим коміром і широку білу полотняну спідницю.

— Так буде краще. Хоч ті штани й цілком придатні для тутешніх місць, але сьогодні вранці вони надто впадатимуть у око. Прибережемо їх.

У перукарні панувала приязна й невимушена, але надто вже професійна атмосфера. Мосьє Жан, літами десь такий, як Девід, і схожий більше на італійця, ніж на француза, сказав:

— Я охоче підстрижу мадам так, як вона просить. А ви згодні, мосьє?

— Я до вашого синдикату не належу,— відказав Девід.— Полишаю це діло на вас двох.

— Може б, нам спершу спробувати на мосьє,— сказав перукар.— На той випадок, як щось вийде не так.

Проте мосьє Жан узявся до волосся Кетрін дуже ретельно й вправно, і Девід сидів і дивився на її споважніле темно-смагле обличчя над широкою накидкою, застебнутою навколо шиї. Заглядаючи в ручне дзеркало, вона спостерігала, як здіймаються й мигтять гребінець та ножиці. Перукар працював, наче скульптор, зосереджено й серйозно.

— Я думав про цю стрижку весь учорашній вечір і сьогоднішній ранок,— сказав він.— Ви можете не повірити мені, мосьє, і я вас зрозумію. Але це важить для мене так само, як ваше métier [12] métier — Ремесло (фр.). для вас.