Ернест Хемінгуей - Райський сад

— Я не питиму,— сказала вона.— Мені й так хороше.

— Гаразд.

Вони поминули Гольф-Жуан з його добрим бістро та невеличким відкритим баром і тепер їхали сосновим гаєм понад жовтим пляжем Жуан-ле-Пен. Потім, промчавши чорною асфальтованою дорогою через невеличкий півострів, вони в'їхали на околицю Антіба, де дорога пішла вздовж залізничної колії, поминули саме містечко, порт, прямокутну вежу давнього укріплення й знову виїхали на відкриту місцевість.

— Ніколи не вдається його роздивитись,— мовила Кетрін.— Я щоразу проскакую цей відтинок дороги надто швидко.

Вони зупинились і сіли підобідати з підвітряного боку старовинної кам'яної стіни, що належала до руїн якоїсь споруди, обіч прозорого струмка, що збігав з гір і перетинав цю дику низину, линучи до моря. Із міжгір'я потужно дув вітер. Вони розіслали на землі ковдру, сіли, горнучись одне до одного, під стіною і подивилися через ту пустку на пласке море, над яким шугав вітер.

— Мабуть, даремно ми сюди поїхали,— сказала Кетрін.— Сама не знаю, що я сподівалася тут побачити.

Вони встали й звели очі на пагорби, де на крутосхилах тулилися невеличкі селища, та на червонясто-сірі гори позаду. Вітер розшарпував їм волосся, і Кетрін показала на гірську дорогу, що нею одного разу їздила на верховини.

— Ми могли б податися кудись туди,— мовила вона.— Але там надто тісно й картинно. Не люблю я тих висячих селищ.

— Тут зовсім непогано,— сказав Девід.— Он який гарний струмок, та й стіни кращої не знайти.

— Ти кажеш це задля мене. Не треба.

— Маємо добрий захисток од вітру, і взагалі мені тут подобається. А до всієї тієї картинності повернемося спиною.

Вони їли фаршировані яйця, смажене курча, мариновані огірочки, відламували від довгастої свіжої хлібини великі шматки й мастили їх гірчицею, і пили легке рожеве вино.

— Тобі тепер справді хороше? — спитала Кетрін.

— Авжеж.

— І не було кепсько?

— Ні.

— Навіть коли я щось не те казала?

Девід випив вина й відповів:

— Ні. Я про це не думав.

Вона підвелась і стала проти вітру, так що светр обліпив їй груди, а волосся затріпотіло, тоді звернула вниз до Девіда своє засмагле, аж темно-коричневе обличчя і всміхнулася. Потім крутнулась у протилежний бік і подивилася на море, немовби прибите й поморщене вітром.

— Давай гайнемо до Канна, купимо там газети й почитаємо їх у кафе,— сказала вона.

— Це ти хочеш виставитися на люди.

— Чом би й ні? Ми ж оце вперше виїхали разом. А ти проти?

— Та ні, Відьмо. Чого б я мав бути проти?

— Коли ти не хочеш, то й я не хочу.

— Ти ж сказала, що хочеш.

— Я хочу того, чого хочеш ти. Більшої поступливості годі й бажати, чи не так?

— Ніхто не вимагає, щоб ти поступалася.

— Ой, може, годі вже? Усе було сьогодні добре, як я й хотіла. Навіщо ж його псувати?

— Гаразд, приберімо тут і їдьмо.

— Куди?

— Куди завгодно. В те кляте кафе.

У Канні вони купили газети, свіжий французький «Vogue», «Chasseur Français» та «Miroir des sports» [15] «Vogue», «Chasseur Français» та «Miroir des sports» — «Мода», «Французький мисливець», «Дзеркало спорту» — назви популярних журналів (фр.). , сіли за столик у затишку біля входу до кафе, попивали зі склянок, читали газети й знов були друзями. Девід. пив віскі «Хейг» з «Перр'є», Кетрін — арманьяк з «Перр'є».

На вулиці спинилася машина, з неї вийшли дві дівчини й, залишивши машину біля тротуару, рушили до кафе. Вони сіли за столик і замовили «Шамбері-Кассі» та fine à l'eau. Коньяк із содовою замовила та, що була вродливіша.

— Хто ці дві? — спитала Кетрін.— Ти не знаєш?

— Ніколи їх не бачив.

— А я бачила. Мабуть, вони живуть десь у цих краях. Я зустрічала їх у Ніцці.

— Одна вельми гожа,— зауважив Девід.— І ноги в неї гарні.

— Вони сестри,— сказала Кетрін.— І обидві справді гарненькі.

— Але ота одна — справжня красуня. Вони не американки?

Дівчата про щось сперечались, і Кетрін сказала Девідові:

— По-моєму, там неабияка сварка.

— А звідки ти знаєш, що вони сестри?

— То я подумала так тоді в Ніцці. Але тепер не певна. На машині в них швейцарські номери.

— То стара «ізотта».

— Почекаємо й подивимось, що буде далі? Ми вже давно не бачили нічого драматичного.

— Думаю, то просто італійська буча з нічого.

— Та ні, мабуть, щось серйозне, бо вони притишили голоси.

— Дарма, розгориться. А та дівчина таки з біса гарна.

— Так, справді. О, вона йде до нас.

Девід підвівся.

— Прошу пробачення,— звернулася дівчина по-англійському.— Будь ласка, вибачте мені... Ой, сядьте, прошу вас,— мовила вона до Девіда.