Ернест Хемінгуей - Райський сад

— Може, й ви сядете? — спитала Кетрін.

— Та ні, незручно. Моя подруга страшенно розсердилась на мене. Але я сказала їй, що ви зрозумієте. Ви мені пробачите?

— Пробачимо їй? — запитала Кетрін Девіда.

— Пробачимо.

— Я знала, що ви зрозумієте,— сказала дівчина.— Я тільки хотіла спитати вас, де ви підстригалися.— Вона почервоніла.— Чи це однаково що скопіювати фасон сукні? Моя подруга каже, це ще гірше.

— Я запищу вам адресу,— мовила Кетрін.

— Мені так соромно,— сказала дівчина.— Ви не образились?

— Ну звісно, ні,— відповіла Кетрін.— Може, вип'єте з нами?

— Та ні, незручно... А втім, я спитаю свою подругу, гаразд?

Вона відійшла до свого столика, і там спалахнула коротка й запекла, але тиха суперечка.

— Моя подруга дуже шкодує, але вона не може приєднатися до вас,— сказала дівчина, повернувшись.— Та я сподіваюся, ми ще зустрінемось. Ви були дуже люб'язні.

— Ну як? — запитала Кетрін, коли дівчина подалася назад до своєї подруги.— На такий вітряний день?

— Вона ще підійде спитати, де ти пошила оці штани.

За тим столиком і далі точилася суперечка. Потім обидві дівчини встали й рушили до них.

— Дозвольте відрекомендувати вам мою подругу...

— Мене звуть Ніна.

— Наше прізвище Берн,— сказав Девід.— Дуже мило з вашого боку пристати до нас.

— Дуже мило, що ви нас запросили,— сказала вродлива дівчина.— Я так безсоромно повелася.— Вона почервоніла.

— Ви зробили мені приємність,— сказала Кетрін.— А перукар той і справді дуже добрий.

— Це й видно,— підтвердила вродлива дівчина. Говорила вона так, наче їй бракувало повітря, і знов почервоніла.— Ми бачили вас у Ніцці,— мовила вона до Кетрін.— Я ще тоді хотіла заговорити до вас. Тобто спитати...

«Не може бути, щоб вона почервоніла знов»,— подумав Девід. Але вона почервоніла.

— Котра з вас хоче так підстригтися? — запитала Кетрін.

— Я,— відказала вродлива.

— І я теж, голова ти з вухами,— озвалася Ніна.

— Ти ж казала, що ні.

— Я передумала.

— А я твердо хочу,— сказала вродлива.— Ну, нам уже треба їхати. Ви буваєте в цьому кафе?

— Час від часу,— відповіла Кетрін.

— То сподіваюся, ми ще колись зустрінемось. До побачення і дякуємо вам за люб'язність.

Обидві одійшли до свого столика, Ніна підкликала офіціанта, і вони розплатилися й поїхали.

— Вони не італійки,— сказав Девід.— Та одна дуже мила, але червоніє так, що аж не по собі стає.

— Вона закохалася в тебе.

— Та певне. Це ж мене вона бачила в Ніцці.

— Ну, а якщо в мене, то нічого не можу вдіяти. Вона не перша, хоч нікому ще добра з того не було.

— А як щодо Ніни?

— То сучка,— відказала Кетрін.

— Справжня вовчиця. Як на мене, це навіть кумедно.

— Мені це не здалося кумедним,— заперечила Кетрін.— Скоріше сумним.

— Та й мені.

— Ми знайдемо собі інше кафе,— сказала вона.— А втім, вони ж поїхали.

— Якісь вони наче несправжні.

— Я тебе розумію. Мені теж так здалося. Але ота дівчина таки мила. В неї дуже гарні очі. Ти помітив?

— Але надто вже легко червоніє.

— Мені вона сподобалась. А тобі?

— Та мабуть, що так.

— Люди, які ніколи не червоніють, нічого не варті.

— Ніна теж один раз почервоніла,— сказав Девід.

— Я б ту Ніну добре розчехвостила.

— До неї б однаково не дійшло.

— Не дійшло б. У неї міцний панцир.

— Хочеш випити ще одну, перш ніж поїдемо?

— Мені більш не треба. А ти випий.

— І мені не треба.

— Та випий. Ти ж завжди п'єш дві перед вечерею. І я вип'ю маленьку, щоб підтримати тобі компанію.

— Ні. Їдьмо вже додому.

Серед ночі він прокинувся й почув, як бурхає у верховітті вітер, а тоді повернувся на бік, натяг на плече простирадло й знову заплющив очі. Лежав і слухав, як поруч дихає Кетрін. Вона дихала тихо й рівно, і він лежав і слухав, аж поки знову заснув.

Вітер бурхав уже другий день і анітрохи не вщухав. Девід відклав на півслові записи про їхні мандри, що захопили його останнім часом, аби написати оповідання, задум якого виник у нього чотири чи п'ять днів тому й набрав остаточної форми у попередні дві ночі вві сні — принаймні так йому здавалося. Він знав, що не годиться отак переривати розпочату роботу, але писалось йому знову добре, тож він почував упевненість у своїх силах і вважав, що цілком може відкласти ту довшу оповідь і написати оповідання, бо мав таке відчуття, що як не напише його тепер, то вже не напише ніколи.

Оповідання від самого початку пішло легко, як і має йти річ, що вже визріла й сама проситься на папір, і Девід довів його трохи далі середини, де, як він знав з досвіду, слід зупинитися до наступного дня. Якби він не зміг, зупинившись, відволіктися думкою від оповідання, то мав би сьогодні ж продовжити його й завершити. Але він сподівався, що зможе, і вже завтра на свіжу голову доведе все до кінця. То було добре оповідання, і тепер Девід згадав, як давно замислив написати його. Не задум виник у нього в останні кілька днів — щодо цього пам'ять його підвела,— виникла потреба написати саме це оповідання. Він знав, чим воно має закінчитись. Ті вибілені вітром і піском кістки віддавна були у нього в голові, але тепер відійшли в небуття, і Девід вимислював усе те наново. І все воно було правдиве, бо, пишучи, він знову переживав ті події, і тільки розкидані мертві кістки лишилися десь позаду. Тепер оповідання починалося з лихої пригоди в шамбі [16] Шамба — селище, оселя (суахілі). і Девід доконче мав написати його й просунувся вже досить далеко.