— А ось і мадам,— сказав офіціант.— Зараз принесу для неї гарячу страву.
Вона надягла спідницю, кашеміровий светр та перлове намисто, а волосся після душу тільки витерла рушником і ще вологе зачесала назад, так що воно було темніше, ніж звичайно, і не так контрастувало з її неймовірно засмаглим обличчям.
— Такий гарний сьогодні день,— сказала вона.— Пробач, що змусила тебе чекати.
— Куди це ти так убралася?
— До Біарріца. Надумала податися туди. Хочеш зі мною?
— Ти ж зібралась їхати сама.
— Так,— підтвердила вона.— Але запрошую і тебе.
Девід усе не сідав, і вона сказала:
— А звідти привезу тобі сюрприз.
— Ні, не треба.
— Треба. І він тобі сподобається.
— Тоді я поїду з тобою і не дам тобі вчинити якусь химеру.
— Ні. Краще буде, як я зроблю це сама. Повернуся десь пополудні. Отож обідай без мене.
Девід прочитав газети, а тоді пройшовся містечком, шукаючи будиночків, що їх здавали б унайми, чи таких місць, де зручно було б оселитись, і дійшов висновку, що район нової забудови приємний, але одноманітний. Йому подобався краєвид за бухтою, і саме гирло річки з іспанського боку, і старовинні сірі кам'яниці Фуентеррабіа́, і сліпучо-білі будиночки навколо, і темні з голубим відтінком гори. Було дивно, що так швидко минула негода, і він подумав, що гроза, яка пройшла над Біскайською затокою, тільки зачепила містечко північним краєм. Біскайя, або по-тутешньому Віскайя, була баскська провінція, що розкинулась далі по узбережжю ген за Сан-Себастьяном. І гори, які він бачив над дахами прикордонного містечка Іруна, були вже у провінції Гіпускоа, і за ними лежала Наварра. «А нам тут що робити? — подумав він.— І з якого дива ти розгулюєш по цьому приморському курортному містечку серед новонасаджених магнолій та бісових мімоз, виглядаючи на облудних баскських віллах таблички «Здається внайми»? Чи ти сьогодні зранку так перепрацювався, що тобі потьмарилось у голові, чи просто не прийшов до тями після вчорашнього? Та ти ж і не працював по-справжньому. А слід би поквапитись, бо час збігає надто швидко, і ти сам збігаєш разом з ним, отож і не зчуєшся, як виб'є твоя година. А може, й уже вибила. Ну гаразд. Не починай. Досить того, що ти про це пам'ятаєш». І він ішов далі містечком, зіркіший після цього припливу роздратування і вмиротворений пригаслою красою дня.
Легкий вітрець з моря повівав по кімнаті, і Девід сидів і читав, зіпершись плечима та спиною на дві подушки, а третю підмостивши під голову. Після обіду його хилило на сон, але душу йому точило чекання, отож він сидів, читав і дожидав Кетрін. Нарешті він почув, як відчинилися двері, Кетрін увійшла до кімнати, і в першу мить він не впізнав її. Вона стала біля дверей, склавши руки під грудьми на кашеміровому светрі й важко дихаючи, так наче довго бігла.
— Ой ні,— мовила вона.— Не треба.— А тоді вмить опинилася на ліжку й, буцаючи Девіда головою в груди, приказувала: — Не треба. Не. треба. Прошу тебе, Девіде. Невже тобі зовсім не...
Він притис її голову до грудей, відчуваючи, яка вона гладенька, геть обстрижена й шерехувато-шовковиста, а Кетрін знов і знов буцала його.
— Що ти наробила, Відьмо?
Вона підвела голову, глянула на нього й припала устами до його уст, водячи ними з боку в бік, а тоді присунулася ближче й пригорнулась до нього всім тілом.
— Тепер я можу розказати,— мовила вона.— Я страшенно рада. Це була така щаслива нагода. І тепер я твоя нова дівчинка, отож нам належить дослідити, що воно таке.
— Дай-но глянути.
— Я покажуся тобі, тільки зажди хвилинку.
Та ось вона повернулася й стала біля ліжка, освітлена сонцем з вікна. У ванній вона скинула спідницю і вийшла звідти боса, в самому светрі та перловому намисті.
— Придивись добре,— сказала вона.— Бо тепер я отака.
Девід повів уважним поглядом по її довгих темних ногах, випростаному стрункому тілу, темному обличчю та рельєфно опуклій, кольору дубленої шкіри голові, і тоді Кетрін позирнула на нього й сказала:
— Дякую.
— Як це ти ухитрилася?
— Можна, я розкажу про це в, ліжку?
— Але тоді тобі доведеться поквапитись.
— Ні. Без поспіху. Ось послухай. Уперше ця ідея сяйнула мені під час нашої мандрівки, десь після Екс-ан-Прован-са. Здається, в Німі, коли ми гуляли в саду. Але я ще не знала, як її здійснити і як пояснити перукареві, чого я хочу. Потім я все обміркувала і вчора остаточно вирішила.
Девід провів рукою їй по голові, від потилиці, через маківку й до чола.
— Ні, ти послухай,— сказала вона.— Я знала, що в Біарріці мають бути добрі перукарі, бо там багато англійців. Отож, коли я туди приїхала, я пішла до найкращого салону й сказала перукареві, що хочу зробити гривку. Він зачесав мене наперед, і гривка впала на очі, так що я майже нічого за нею не бачила. Тоді я сказала, щоб він підстриг мене спереду, як англійського хлопця, що вперше йде до закритої середньої школи. Він спитав, яку школу я маю на думці, і я сказала, що Ітон чи Вінчестер, бо то були єдині такі школи, які я могла пригадати, ну, й ще Регбі, але Регбі я, звісно, не хотіла. Він спитав, котру ж із двох. То я сказала: Ітон, але так, щоб спереду якнайкоротше. А коли він закінчив, і я стала схожа на найпринаднішого хлопчика, що будь-коли з'являвся в Ітоні, я зажадала підстригти ще, а потім і ще коротше, аж поки від того Ітона нічого не залишилось, а я наполягала, щоб він іще підкоротив. Тоді він дуже суворо заявив, що це вже ніяка не ітонська стрижка, мадмуазель. А я йому: я, мовляв, і не хотіла ітонської, мосьє, просто це був єдиний спосіб пояснити, чого я хочу, і до того ж я не мадмуазель, а мадам. Одне слово, примусила його коротити ще й ще, і вийшло або щось дивовижне, або жахливе. Ти не проти, що на лобі ще трохи лишилося? Коли він зробив Ітон, волосся лізло мені в очі.
Читать дальше