Ернест Хемінгуей: Райський сад

Але щось таки було свого часу сказано, тільки він не міг тепер пригадати, бо тоді не заглядав далеко вперед.

— Захочеш писати — сідай і пиши, а я знайду чим розважитись. Мені ж не треба буде залишати тебе на той час, як ти писатимеш, га?

— Ну, а куди б ти хотіла, щоб ми подалися тепер, коли сюди починають з'їжджатися люди?

— Куди тільки ти захочеш. А ти згоден, Девіде?

— На який час?

— На який захочемо. На півроку. На дев'ять місяців. На рік.

— Гаразд,— сказав він.

— Справді?

— Авжеж.

— Ой, який ти милий! Якби я не покохала тебе за щось інше, то покохала б за рішучість.

— Вирішувати неважко, коли не знаєш наперед, чим твої рішення можуть обернутися.

Девід допив свій напій героїв, але той уже не так смакував, і він замовив свіжу пляшку холодного «Перр'є» і зробив міцну суміш без льоду.

— Зроби й мені, будь ласка. Таку саму міцну, як у тебе. А тоді будемо обідати.

Тієї ночі, коли вони лежали в ліжку й ще не спали, вона промовила в темряві:

— І нам не доконче завжди пускатися берега. Я хочу, щоб ти це знав.

— Я знаю.

— Мені подобається й так, як у нас було раніше, і я завжди твоя дівчинка. Ніколи не почувай себе самотнім. Ти ж знаєш. Я така, як ти хочеш, але й така, як я сама хочу, от і виходить і тобі, й мені. Ти нічого не кажи, не треба. Це я просто веду свою оповідку, присипляю тебе, бо ти мій любий славний чоловік і водночас мій братик. Я кохаю тебе і, коли ми поїдемо до Африки, буду й там твоєю африканською дівчинкою.

— Ми їдемо до Африки?

— А хіба ні? Ти що — не пам'ятаєш? Ми ж говорили про це сьогодні. Отож можемо поїхати туди чи куди-інде. Але хіба ми не до Африки збирались?

— Чому ти не сказала прямо?

— Я не хотіла накидати тобі свою думку. Сказала: поїдемо куди хочеш. Я поїду куди завгодно. Але мені здавалося, що ти хочеш саме до Африки.

— Туди їхати ще зарано. Там тепер заливні дощі, а потім виженеться надто висока трава й буде дуже холодно.

— Ми зможемо зігріватися в ліжку й слухати, як лопотить дощ по бляшаній покрівлі.

— Ні туди ще не можна. Дороги так розгрузнуть, що нікуди й не поткнешся, кругом суцільні болота, а трава така височенна, що нічого за нею не видно.

— То куди ж нам поїхати?

— Можна б до Іспанії, але Севілья відпадає, собор Сан-Ісідро в Мадріді теж, та й туди ще нема чого їхати. І на Біскайське узбережжя зарано. Там тепер холоди й дощі. О цій порі там скрізь дощить.

— Невже там нема якогось теплого куточка, де ми змогли б пляжитись, як оце тут?

— В Іспанії не можна пляжитись так, як ми з тобою тут. Одразу заарештують.

— От досада. Ну що ж, тоді почекаймо, поки можна буде туди поїхати, бо я хочу, щоб ми ще дужче засмагли.

— Навіщо тобі ще дужче засмагати?

— Не знаю. Чому людині чогось хочеться? А мені тепер найдужче хочеться саме цього. Того, чого ми ще не маємо. Хіба тобі не приємно, що в тебе така темношкіра дружина?

— Чого ж. Дуже приємно.

— Ти міг подумати, що я коли-небудь так засмагну?

— Та ні, ти ж русява.

— Я кольору лев'ячої гриви, а такі добре засмагають. Але я хочу геть уся стати темною, аж до останньої зморщечки, і щоб ти теж став темніший за індіанця — це ще більше віддалить нас від інших людей. Тепер розумієш, чому це так важить?

— І ким же ми станемо?

— Не знаю. Може, залишимося самими собою. Тільки змінимося. Так, мабуть, найкраще. Але ми на цьому не зупинимось, правда?

— Та звісно. Можна податися за Естерель і пошукати там іншої затишної місцинки, як ми знайшли оцю.

— Можна. Таких глухих закутків дуже багато, і ніхто туди влітку не заглядає. Ми можемо взяти машину і їздити куди завгодно. Навіть до Іспанії, як захочемо. А коли по-справжньому потемніємо, буде вже неважко зберігати такий колір, тільки не треба жити в містах. Жити влітку у містах ми не станемо.

— Якого ж кольору ти хочеш набути?

— Щонайтемнішого, якого тільки зможу. Там побачимо. Шкода, що в мені немає домішки індіанської крові. Я хочу стати такою темною, щоб ти аж терпіти не міг. Уже й тепер оце не можу дочекатися, коли ми підемо завтра на пляж.

Так вона й заснула, відкинувши голову й задерши підборіддя, неначе лежала під сонцем на пляжі,— так і лежала, ледь чутно дихаючи, а потім повернулася на бік і пригорнулась до чоловіка, а він лежав без сну й пригадував минулий день. Цілком можливо, що мені не вдасться знов узятись до роботи, думав він, і, мабуть, найрозумніше буде поки що не перейматися всім тим і просто тішитись сьогоденним життям. А коли мені стане потрібно працювати — я працюватиму. І ніщо не зможе мені перешкодити. Остання книжка вийшла добра, і тепер я повинен зробити ще кращу. Оті дурниці, що ми витворяємо, просто забавки, хоч я й не знаю, якою мірою це дурниці, а якою — серйозні речі. Пити коньяк ополудні — це казна-що, а звичайні аперитиви нас уже не беруть. Недобрий знак. Вона радо й безтурботно обертається з дівчини на хлопця, а тоді знов на дівчину. А тепер ось спить собі любісінько, і ти теж спи, бо єдине, про що можна сказати з певністю, це те, як ти себе почуваєш. І нічого ти за гроші не продав, думав він. Усе, що вона казала про гроші,— правда. Атож, усе воно правда. Поки що нам вільно робити що завгодно... А от що вона сказала про відгуки в пресі?.. Цього він уже не пригадував. Щось сказала, але пригадати він не міг.