Він думав про те, що це море завжди холодніше, ніж здається на вигляд. Вода в ньому прогрівалася по-справжньому тільки десь у середині літа, за винятком мілководдя біля положистих пляжів. А тутешній пляж круто уривався, і вода й біля самого берега обпікала холодом, аж поки ти розігрівався плаванням. Він поглянув на море, на високі хмари над ним і завважив, як далеко на захід зайшли на лови рибальські вітрильники. Потім знов перевів погляд на дружину, що спала на піску, який, уже зовсім просох і починав легенько здійматися за вітерцем, коли поворушити його ногою.
Серед ночі Девід відчув, як його тіла торкаються дружинині руки. І, прокинувшись, побачив, що у вікно світить місяць, а вона знову займається своєю чорною магією перетворення, і коли вона озвалася до нього й почала задавати запитання, він не сказав «ні», але так гостро відчув оту переміну в ній, що його всього пронизав біль, і після того, як обоє виснажились і все оте скінчилося, вона аж тремтіла й шепотіла до нього: «Ну, ось ми й дійшли до краю. Справді дійшли».
«Атож,— подумав він.— Тепер ми справді дійшли до краю». А коли вона раптом заснула, наче стомлена мала дівчинка, й лежала поруч нього, освітлена місячним промінням, така зваблива, з отією своєю новою, незвичною і гарною стрижкою, він нахилився над нею і сказав, але не вголос: «Я з тобою. Хоч би що там ти ще забрала собі в голову, я з тобою і кохаю тебе».
Уранці йому страшенно хотілось їсти, але він чекав, поки прокинеться дружина. Та зрештою поцілував її і збудив, вона сонно всміхнулася, підвелася з ліжка, умилась у великому тазі, потім нахилилася перед дзеркалом, зачесала щіткою волосся й без усмішки подивилась на своє відображення, а тоді всміхнулася, поторгала пучками пальців скроні, натягла через голову свою смугасту сорочку й нарешті поцілувала чоловіка. Стала впритул до нього, так що її груди вперлись у його, і сказала:
— Не тривожся, Девіде. Я твоя слухняна дівчинка, що знов повернулася до тебе.
Одначе він уже неабияк тривожився і думав: «Що з нами буде, коли все так стрімко й небезпечно полетіло шкереберть? Що може вціліти в цьому шаленому вогні? Ми були щасливі, атож, я певен, що й вона була щаслива. Але хто що знає? І яке ти маєш право судити? Чи не ти сам сприйняв і підтримав цю переміну в ній? Коли вже вона так цього хоче, то хто ти такий, щоб ставати їй на заваді? Тобі пощастило, що ти маєш таку дружину, і то твоя вина, а не її, що по всьому на душі в тебе то гидко, то не гидко. От після чарки тобі ж не гидко,— переконував він себе.— А що ти питимеш, коли спиртне перестане правити тобі за щит?»
Він дістав із рюкзака пляшечку з олією і легенько помастив дружині підборіддя, щоки та ніс, а тоді знайшов у зовнішній кишені рюкзака вицвілу голубу носову хустинку з візерунками, розгорнув і поклав їй на груди.
— Вже треба прокидатися? — спитала вона.— Мені саме сниться дивовижний сон.
— То додивись його,— сказав він.
— Дякую.
За кілька хвилин жінка глибоко зітхнула, покрутила головою і сіла.
— Тепер у воду,— мовила вона.
Вони зайшли в море, відпливли від берега і почали пірнати й гратись у воді, наче дельфіни. А повернувшись на берег, витерли одне одного рушниками, і Девід дав дружині пляшку з вином, яке ще лишалося прохолодним у грубій газетній обгортці. Обоє випили нахильці, і дружина подивилася на нього й засміялась.
— Приємно пити вино, щоб утамувати спрагу,— сказала вона.— А ти справді не проти, що ми тепер братики, га?
— Ні.— Він мазнув їй по чолі й по носі, по щоках та підборіддю олією з пляшечки, а потім обережно помастив шкіру навколо вух.
— Я хочу, щоб засмагло за вухами, на потилиці й на скронях. На нових відкритих місцях.
— Ти й так уже страшенно смаглий, братику,— мовив Девід.— Навіть не уявляєш собі, який смаглий.
— Мені це подобається,— відказала дружина.— І я хочу засмагнути ще дужче.
Вони лягли на щільний пісок, уже сухий, але й досі холоднуватий після відпливу. Девід капнув олії на долоню, легенько розтер її пальцями по дружининих стегнах, і засмагла шкіра, всотавши жир, узялася теплим золотим полиском. Далі він помастив їй живіт та груди, і вона сонно промовила:
— В такому вигляді ми не дуже схожі на братиків, правда?
— Та не дуже.
— Я з усіх сил намагаюся бути милою, слухняною дівчинкою,— провадила вона.— Правда, любий, і до ночі тобі нема чого турбуватися. Удень ми ніколи не робитимемо того, що вночі.
У готелі вони застали листоношу, який сидів за склянкою вина, чекаючи, поки повернеться Девідова дружина й розпишеться за великий і важкий пакет з листами, пересланими її банком із Парижа. Приніс він і три листи, переслані Девідовим банком. То була перша пошта, яку вони отримали відтоді, як надіслали своїм банкам адресу цього готелю. Девід дав листоноші п'ять франків і запросив його випити ще склянку вина біля цинкового прилавка. Дружина зняла з дошки ключ від кімнати й сказала:
Читать дальше