— Я вже заробив за цю книжку деякі гроші,— сказав Девід.
— Це чудово. Я така рада. Але ж ми й так знаємо, що книжка добра. І якби ті критики сказали, що вона нічого не варта, і ти не заробив би за неї ані цента, я б однаково так само пишалась і раділа.
«А я ні»,— подумав він. Але вголос цього не сказав. Потім узявся читати далі газетні вирізки, розгортаючи їх, а тоді знову згортаючи й складаючи в конверт. Дружина сиділа поруч, розкривала свої листи й неуважливо перебігала їх очима. Потім задивилася на море. Обличчя її вкривала золотисто-коричнева засмага, волосся вона зачесала просто назад з чола, так, як воно лягло, коли вона вийшла з води на пляжі, і там, де було підстрижене нанівець, на потилиці й на скронях, воно вже вигоріло на сонці й здавалося на тлі темно-смаглої шкіри золотисто-білявим. Вона видивлялась на море, і очі її були дуже сумні. Потім знову взялася до листів. Один лист був довгий, надрукований на машинці, і його вона прочитала дуже уважно. А решту й далі тільки розкривала і переглядала. Девід позирнув на неї і подумав, що вона робить це так, ніби лущить горохові стручки.
— Що там у листах? — спитав він.
— Є вкладені чеки.
— Великі?
— Два.
— Це добре.
— Не ухиляйся отак від свого запитання. Ти ж завжди твердив, що тобі до цього байдуже.
— А хіба я щось сказав?
— Ні. Ти просто ухилився.
— Пробач,— мовив він.— То які ж суми в тих чеках?
— Не дуже великі. Але нам придадуться. Ці гроші покладено в банк на моє ім'я, бо я вийшла заміж. Я ж казала тобі, що найкраще нам одружитися. Звісно, як капітал вони нічого не важать, зате їх можна витрачати. Нам вільно розтринькати їх, і нікому це не зашкодить, бо на те вони й призначені. Вони не мають відношення ні до щорічного доходу, ні до того, що я дістану, коли досягну двадцяти п'яти років чи, як бог дасть, коли доживу й до тридцяти. Ці гроші наші, і ми можемо робити з ними все, що хочемо. Тепер жодному з нас якийсь час не доведеться турбуватися про баланси й таке інше. Отак усе просто.
— Моя книжка теж уже окупила аванс і дала мені близько тисячі доларів прибутку.
— То це ж, мабуть, дуже добре, коли вона оце тільки вийшла?
— Непогано. Вип'ємо ще вермуту?
— Краще чогось іншого.
— Скільки ти вже випила?
— Тільки оцю одну. І мушу сказати, далеко не в захваті.
— Я випив дві й навіть не розкуштував.
— Що тут є із справжнього питва?
— Ти пила коли-небудь арманьяк із содовою? Досить пристойне питво.
— Гаразд. Покуштуймо.
Офіціант приніс арманьяк, і Девід сказав йому подати замість сифона пляшку холодної мінеральної води «Перр'є». Офіціант налив дві великі порції арманьяку, а тоді Девід поклав у високі склянки лід і долив туди «Перр'є».
— Це нас пробере,— сказав він.— Хоч пити таке перед обідом — страшна річ.
Жінка потягла із склянки чималий ковток.
— Добре питво,— сказала вона.— Свіже, чисте, здорове й трохи грубувате на смак.— І відпила ще ковток.— Я справді все це відчуваю. А ти?
— І я,— відповів він і глибоко зітхнув.— І я відчуваю.
Вона знову відпила із склянки, усміхнулась, і в кутиках її очей збіглися веселі зморщечки. Холодне «Перр'є» немовби оживило міцний коньяк.
— Напій для героїв,— зауважив Девід.
— Я згодна бути героїнею,— сказала вона.— Ми ж із тобою не такі, як усі. Нам не треба називати одне одного «любчику», «любонько», «серденько», аби довести, які ми закохані. Як на мене, всі оті «кохані», «любісінькі» і всяке таке інше сюсюкання просто непристойні, і ми звемо одне одного просто на ім'я. Ти знаєш, що я хочу сказати. Чому ми маємо робити те, що роблять усі?
— Ти дуже розумна дівчина.
— Авжеж, Деві,— не вгавала вона.— Навіщо нам бути скрупульозними? Чом не жити й далі, як оце тепер, не мандрувати по світу, поки це дає нам таку втіху, якої ніколи потім не дасть? Ми робитимем усе, що ти захочеш. Якби ти був європейцем і мав свого адвоката, мої гроші однаково були б твоїми. Та вони й так твої.
— К бісу гроші.
— Гаразд. К бісу гроші. Але ми можемо витрачати їх, і, як на мене, це чудово. А писатимеш ти згодом. Таким чином, ми натішимося життям, перше ніж мені настане час народити дитину. А звідки я знаю, коли він настане? Одначе говорити про все це тепер нудно й стомливо. Чи не можна просто робити своє без зайвих балачок?
— А що, як мені захочеться писати? Досить людині заректися щось робити, як у неї майже напевне виникне бажання робити саме це.
— То й пиши собі, дурненький. Ти ж не обіцяв, що покинеш писати. І ніхто не казав тобі, що це якось вадитиме. Хіба не так?
Читать дальше