Iван Карпенко-Карий - Хазяїн

Соня. От бачите, а менi i в голову це не прийшло.

Входе Золотницький.

Соня, Калинович i Золотницький.

Соня. Петро Петрович! Золотницький. Дуже рад вас бачить!

Чоломкаються.

Соня. Спасибi, що уважили мою просьбу, я не маю слiв, як дякувати вас.

Золотницький. Нема за що, дорога Соф'я Терентьйовна! Хоча тато тодi й образив мене як старосту дикими словами, а коли чоловiк при смертi, то все забувається.

Соня. Йому то легше, то гiрше.

Входе Лiкар.

Соня, Золотницький, Калинович i Лiкар. Лiкар чоломкається з Золотницьким i Калиновичем.

Золотницький. Як же здоров'я слабого?

Лiкар. Здоров'я його тепер цiлком залежить вiд операцiї, я вже два рази йому говорив, а вiн i слухать не хоче про операцiю. Зараз страшенно тривожиться тим, що шахмейстера нема з вiвцями, а пiслязавтрього збирається їхать куповать вiвцi… Менi нема чого тут робить, прощайте!

Соня. Я вас не одпустю! Прошу оставатись. Ми тата умовимо, i вiн згодиться на операцiю.

Лiкар. Навряд. Страшенно упертий чоловiк.

Соня (до Золотницького). Може, хоч вас послухає, бо ми й Справдi не можемо нiчого подiять.

Золотницький. Попробуєм разом всi умовлять.

Соня. Так ви зостанетесь? Прошу!

Лiкар. Ради операцiї зостанусь. Операцiя - єдиний рятунок.

Соня. Спасибi. Поки лiкар бiля слабого, всi надiються, всiм легше. (Простягає руку лiкаревi.) Спасибi, велике спасибi.

Лiкар. Дозвольте ж менi поки що де-небудь одпочить, бо я сьогодня мало спав.

Соня. Я зараз вам приготую кiмнату. (Вийшла.)

Золотницький. Скажiть, будь ласка, єсть надiя?

Лiкар. У нього нарив бiля почок, i вже назрiв. Треба сьогодня ж зробить операцiю, бо коли прорве нарив всередину - зараженiє кровi i мортус! Я йому казав про це, а вiн нiзащо не хоче операцiї, не вiрить.

Золотницький. Що ж за хвороба, вiд чого?

Калинович. Пам'ятаєте, поїхав на iменини копи оглядать?!

Золотницький. Ну?

Лiкар. Гуси скубли копу пшеницi, вiн страшенно озлився на гусей, що таку потерю роблять, схопився з бiгункiв i побiг за ними по уклону - хотiв убить гуску… Бiг, себе не тямлячи, та через ритвину схибнувся, упав з розмаху навзнак i одбив почки! От що гуси зробили!

Золотницький. Класична птиця! Рим спасла, а хазяїна погубила!

Калинович. Знаєте, таке нещастя. Якось не приходиться висмiювать!..

Золотницький. Повiрите, Iван Миколаєвич, що менi страшенно жаль Терешка, а разом з тим я ледве здержую гомеричний смiх, коли намалюю перед собою картину погонi за гусьми!

Калинович. Та бог з ним! Такий тяжкий акт твориться в сiм'ї, що трагичнiстю своєю переважує смiх!

Золотницький. Воля ваша, а я не можу не пiдкреслити: у чоловiка двадцять двi тисячi кiп однiєї пшеницi - ну i треба ж йому гнатись за гусьми, що скубли одну копу!

Лiкар. Типично!

Калинович. Лишiм цю розмову, прошу вас.

Входе Соня i дiвчина.

Соня, лiкар, Калинович, Золотницький, а потiм Феноген.

Соня. Кiмната ваша готова. От дiвчина покаже.

Лiкар. Спасибi. (Пiшов за дiвчиною.)

Соня. Говорiть, що розказував без мене лiкар?

Калинович. Одно: треба зараз операцiю, а тато не хоче.

Соня (до Золотницького). Ходiм до тата, будемо умовлять.

Золотницький. А може, заснув.

Входе Феноген.

Здоров, Феноген.

Феноге н (цiлує в руку). Приїхали, благодiтель.

Золотницький. Ну що, Терентiй Гаврилович спить?

Феноген. Де там, такий хазяїн засне! Тривожаться то тим, то сим. От Лiхтаренко їм потрiбен, я послав уже давненько, а його нема. Знову Куртца ждуть, а оце зараз, на лихо, почули, що вiвцi замекали, i хотять сюди вийти подивиться з вiкна на овець, бо в ту кiмнату, де вони лежать, не видко, а перед цими вiкнами раз у раз проганяють шматки овець (пiдходе до вiкна), коли починаються салгани. Он гляньте: справдi Куртц пригнав напоказ овець.

Золотницький. О! Хазяйське ухо i за стiнами почуло любу серцевi овечу розмову.

Феноген. Ходiм, Софiя Терентьевна, виведемо їх сюди.

Соня. Боже сохрани! Татовi спокiй нужен. Лiкар забороняє йому вставать! Зараз треба операцiю робить!

Феноген. Не знаєте ви тата! Нiхто його не вдержить в лiжку, поки ноги дибають. Десять лiт тому назад Терентiй Гаврилович весь октябр мiсяць був бiля отар, жив в куренi, на дощi i сильно простудився: кашляв, голова болiла, пропасниця била, гiрше нiж тепер, так била, що вiд землi пiдскакувало все тiло; а ми таки поїхали на ярмарок гурт скуповувать i тисячу бикiв купили. Та хiба це раз було. Ех, не знаєте ви тата. (Утирає сльози.) Таких хазяїнiв мало свiт родить.

Соня (до Золотницького). Ходiм до тата… Нi, ви йдiть, а я покличу лiкаря, та разом не пустимо i умовимо згодитись на операцiю.