Iван Карпенко-Карий - Хазяїн

Пузир. Як завгодно. Вiддайте ж менi грошi за халат.

Золотницький. Я вишлю їх на пам'ятник Котляревському, бо ти з губи зробив халяву: обiщав i не вислав.

Пузир. То всi сто карбованцiв?.. Що ви? Нехай бог боронить! Я за десять карбованцiв такий хрест йому поставлю з свого дуба, що за верству буде видко!

Золотницький. Став собi, а я сто карбованцiв вишлю в Полтаву.

Пузир. Пропало сто карбованцiв нi за цапову душу.

Входе Феноген.

Феноген. Конi запряженi в бiгунки i шарабан давно.

Пузир (до Золотницького). Поїдемо ж хоч подивимось копи.

Золотницький. Їдь сам.

Пузир. Як сам, то й сам. (До Феногена.) Винеси шапку.

Феноген. Шапка в прихожiй.

Пузир. Так не поїдете?

Золотницький. Iди ти к чорту, мужик!

Пузир. I чого б я сердився, наче Калинович ваш рiдний син.

Золотницький. Щоб ти знав.

Пузир. Як? Незаконний?

Золотницький. Дурак!

Пузир. Оце й ви гiрше мужика: у моїй хатi лаєтесь!

Золотницький. Я не хочу з тобою балакать. Скажи, Феноген, щоб скорiще коней подавали.

Пузир. Так нехай шарабан розпряжуть. Я поїду сам в бiгунках.

Феноген вийшов.

Прощайте! (Подає руку.)

Золотницький одвернувся.

(Пузир здвигнув плечима.) Як завгодно. (Вийшов.)

Золотницький, а потiм Соня i Калинович.

Золотницький. Уперта шельма, а ще до того роздратований.

Входять Соня i Калинович.

Нi приступу. Треба нам їхать зараз.

Калинович. I я тiєї думки, мiй од'їзд найскорiще заспокоїть тата.

Соня. Без обiда як таки можна?

Золотницький (до Сонi). Що ж робить, оставатись не можна. Послiдня проба не удалась, а ви себе, Софiє Терентьевно, не видавайте.

Соня. Я дуже стривожена. У мене так нерви витягнутi, що я ледве сльози здержую.

Калинович. Чого ж плакать, Софiє Терентьєвно, я думаю, що ваше давнє рiшенiє вiд такого повороту не перемiнилось?

Соня. Не тiлько не перемiнилось, а виросло, окрiпло.

Калинович. I менi бiльше нiчого не треба. Правду кажучи, ми таки самi виннi: дуже раптом насiли на тата, i тепер менi жаль його - вiн правий по-свойому!

Соня. А ми по-своєму!

Калинович. Так, бачите, шанси нерiвнi: поле битви зостанеться за нами; а тато, ображений вкрай, потеряє всi свої мрiї… Його становище далеко гiрше!

Золотницький. Само собою, краще б було i йому, й вам, коли б все сталось по згодi, ну, а коли згоди нема…

Соня. I коли її через два тижнi я не добуду, то приїду в город, i ми повiнчаємось.

Калинович (цiлує її руку). Гнiздечко у мене готове - тихе, приютне, свiтле - i жде голубку; будьте ж спокiйнi!

Входе Феноген.

Феноген. Конi готовi.

Золотницький. Ходiм попрощаємось з мамою.

Соня. Не будемо їй нiчого говорить!

Золотницький. А причину од'їзду придумаємо.

Вийшли.

Феноген, а потiм Маюфес.

Феноген. Ая таки угадав: цей голодранець свата нашу Соню. Нi, брат, не в тi взувся.

Входе Маюфес.

Маюфес. Здоровенькi були!

Феноген. А, Григорiй Мойсєйович.

Чоломкаються.

Маюфес. Що це у вас з iменин так рано гостi розїжджаються, чи не дiзналися про дiло?

Феноген. Яке дiло?

Маюфес. Я ж вам писав, що Петро Тимофеевич в острозi, а тепер слiдователь по важним дiлам посадив у острог таких хазяїнiв, як Зенделевич i Петренко!

Феноген. Ой, i Петренка посадив?

Маюфес. Положим. Петренко дав двiстi тисяч залогу, а Зенделевич сидить. Я думаю, що доберуться i до Терен-тiя Гавриловича.

Феноген. А хазяїн же при чiм?

Маюфес. Дванадцять тисяч овець взявся сховать вiд кредиторiв.

Феноген. А хто ж це докаже? Купив.

Маюфес. Ну, коли менi заплатять, я можу мовчать, але грошi за проданi вiвцi по книгам Михайлова не показанi, - треба заплатить шiстдесят-сiмдесят тисяч!

Феноген. Заплатить - i край.

Маюфес. А поки там що - погано. Якби другий слiдователь, а то, страшний чоловiк… Вiн хоче всiх залякать; поки заплатить, поки все виявиться - пожалуйте в острог.

Феноген. От тобi й маєш! Невже ж Терентiя Гавриловича можуть у острог?

Маюфес. Можуть. Погане дiло. Я приїхав навмисне побалакать. А де ж Терентiй Гаврилович?

Феноген. Поїхав копи оглядать. А наше дiло як?

Маюфес. Давайте розписку, що в случае покупки iмєнiя ви менi платите п'ятсот рублiв, i я вас повезу в iмєнiє. Ай iмєнiє, ай iмєнiє! Ето што-нiбудь особенного!

Вбiгає Парубок.

Парубок, Феноген i Маюфес, а потiм Марiя Iвановна i Соня.

Парубок. Феноген Петрович, нещастя!

Феноген. Що там таке, хто-небудь повiсився знову?

Парубок. Хазяїн пробi кричать. Упали i не можуть пiднятись. Побiжу рятувать.

Феноген. На килим! Берiть тi носилки, що гнiй виносять з конюшнi, i бiгом туди, я зараз.