Iван Карпенко-Карий - Хазяїн

Маюфес (сам; постоявши). Ах ти, хам! Нi сорому, нi совiстi не має. За таке дiло п'ятсот карбованцiв дає. Нi, почтеннiйший, дасте ви менi тепер двi тисячi, бо нiхто такого показанiя не зробить, як Григорiй Моисеевич.

Входе Феноген.

Феноген. Що ви хотiли ще сказать? Говорiть мерщiй, поки бiля слабого Лiкар.

Маюфес. Коли ж поїдемо оглядать землю? Менi надоїло возитись.

Феноген. Ото-бо й бiда, що-сам не знаю коли.

Маюфес. Як вам завгодно - я бiльше не буду турбоватись! Тiлько не забувайте, що ви i не оглянетесь, як землю цю ухоплять мужики. Вони теперечки показились. Однi бiжать на переселенiє, другi тiкають з переселенiя, а третi бiгають, висунувши язика, шукають - де б тут з помiччю банка землю купить! П'ять лiт назад я сам приторговував людям землю по сто двадцять п'ять - сто тридцять, а мужики на свою голову уже нагнали цiну двiстi двадцять п'ять за десятину.

Феноген. Чув-чув. Всякому земля потрiбна. Чого доброго, переб'ють. Знаєте, може, я одпросюсь у хазяїна, то завтра раненько приїду в город, та й махнем на оглядини… У мене недовго: сторгуємо, купча i грошики на стiл.

Маюфес. Пора, пора вже вам на своє хазяйство.

Феноген. Ох, не кажiть! Запiзнився, здорово запiзнився, давно пора.

Маюфес. Зате ж який опит i яку практику маєте! Ви своє надолужите. Коли ви могли обманювать Терентiя Гавриловича, то кого ж пiсля цього ви не обманете.

Феноген. Ха-ха-ха!,

Маюфес. А через десять лiт Феноген Петрович буде такий великий пурiц, що бiдного Григорiя Моисеевича гнатиме в шию.

Феноген. Бо таки й справдi ви багато заправили! Де ж таки: за показанiє тисячу карбованцiв!

Маюфес. Так яке ж показанiє, подумайте.

Феноген. Бог зна що говорите!. Та я й Лiхтаренко вiзьмемо по двiстi карбованцiв.

Маюфес. Як? Ви? Ну, глупостi! Ви ж нiчого не знаєте!

Феноген. Що нам скажуть, то ми те й покажемо у слi-дователя.

Маюфес. I будете присягать?

Феноген. Будемо!

Маюфес. I хрест цiлувать?

Феноген. Поцiлуємо.

Маюфес. Ой-ой-ой! Хароший христiанин! I вам не грiх?

Феноген. А вам?

Маюфес. Я хоч що-небудь знаю, а ви нiчого не знаєте.

Феноген. Так i ви ж за грошi мусите показувать те, що вам звелять, ну i ми так само.

Маюфес. Ай! Що ви говорите? Хiба можна рiвнять бiдного жидка, фактора Гершка, до Феногена Петровича?! Ви помiщик i за двiстi рублiв будете показувать неправду i хрест цiлувать? Цiлувать хрест?! Ай! Менi аж страшно стало. (Здригнув.) Такий чоловiк. Нi, я не вiрю, ви жартуєте.

Феноген. Хе-хе-хе! Ви хочете мене засоромить, щоб я не перебивав вам заробiтку?.. Даремна праця. Ви тiлько гарненько самi подумайте: чого ж то вам такi привiлеї в життi, що ви можете усе робить, аби грошi, а я то вже i не можу? Та коли б я не так думав i не так робив, як думаю i роблю, то не мав би де пiд старiсть голову прихилить. I ви самi смiялись би з мене, вгзиваючи послiднiм дурнем, от що! А тим часом прощайте. Пiду до хворого. (Iде й обернувшись.) Завтра ждiть мене! (Вийшов.)

Маюфес. Ай-ай-ай! Нещасний я чоловiк! З рота вирвали такий зарiбок! I як його теперечки жить на свiтi? Уй вейзмiр, вейзмiр!

З других дверей виходять Соня i Калинович.

Соня. Спасибi, що приїхали. Восьмий день вас жду, насилу дiждалась.

Калинович. Признаюсь вам, що i тепер приїхав пiсля довгої боротьби.

Соня. I як вам не сором! Невже ви, пiсля ваших поглядiв, на тата гнiваєтесь?

Калинович. Нi краплi; i гнiватись не маю нiякого права.

Соня. Так чого ж тодi боротьба? Диво.

Калинович. А ви розмiркуйте: тато образився моїм сватовством, i я мусив оставити ваш дiм, щоб нiколи сюди не появлятися без його згоди на те; тепер, коли тато тяжко слабує, вiн має право подумать, що я приїхав, ждучи його смертi, щоб…

Соня. Смертi? (Закриває лице. Пауза.) Вам лiкар говорив, що тато умре? Кажiть, кажiть, не бiйтесь, я здержу себе, я… я… можу володiть собою!

Калинович. Заспокойтесь! Я нiчого не знаю… Я говорю так - наприклад. Я боявся, щоб мiй приїзд не потривожив хворого.

Соня. Татовi про ваш приїзд нiхто не скаже. А ви простiть мiй егоїзм: я не думала, що ставлю вас в неприятнi умовини. Я зовсiм ошалiла, не знаю, не знаю, що робить! Татовi то гiрше, то легше. Лiкар каже: операцiю треба, тато не хоче… Я вже одважилась i послала Петру Петровичу лист, бо думала, що ви так-таки i оставите мене, безпомiщну…

Калинович. Тепер я бачу, що справдi вже дуже егоїстично оберiгав свою персону, забуваючи про ваше горе, про вашу безпомiщнiсть. Простiть.

Соня (усмiхаючись). Прощаю, прощаю. Порайте ж менi, що його робить?

Калинович. Може б, виписать професора?