Iван Карпенко-Карий - Хазяїн

В палiсаднику показуються Марiя Iвановна i Соня. Соня з лiйкою.

Соня. Я заспокоїлась, мамо; буду поливать квiтки, полоть грядочки, а ви йдiть - одпочиньте.

Марiя Iвановна. Дитино моя кохана! Вiд розмови з тобою я бадьорнiща стала, нiж зранку. Ти така смiлива, така розумна та так гарно говориш, що я, слухаючи тебе, молодiю. I я така була, доню, не думай собi! А життя, знаєш, помалу перекрутило! Ми були так собi хазяїни, з середнiм достатком, а тепер - де воно й набралось? Правда, тридцять п'ять лiт працювали, сильно працювали. Ми, дочко, нiколи не знали, що можна, а чого не можна; аби бариш, то все можна! А от ти инакше дивишся… може, й твоя правда! Пiду ж я справдi, поки до обiда - дещо перегляну (пiшла), поштопаю, полатаю.

Соня (сама). Боже, як важко було на душi! А от тiлько перший ступiнь зробила - i легко стало, мов крила виросли! Тепер буду слiдкувать, буду на кухню ходить, буду з татком скрiзь їздить, щоб усе бачить, щоб усе знать - як воно робиться… Таке велике хазяйство i все менi достанеться однiй, а я не знаю нiчого,не знаю, де тут зло, i не можу нiчого зробить доброго… Ой боже мiй! Це ж Iван Миколайович!

ЯВА Х Соня i Калинович.

Соня. Iван Миколайович! От спасибi! Яким вiтром? Калинович. Пiвденним, теплим! Доброго здоров'я та боже поможи!

Соня. Спасибi! Сьогодня табель, здається?

Калинович. I празник для мого серця! Як же поживаєте, сiльська обивателько?

Сiдають на ослiн.

Соня. Ох, не питайте! Тяжко було через те, що не знала, що робить i як робить… I тiлько сьогодня випадково наскочила на стежку, i стало радiсно! Тепер радiсть моя ще виросла стократ, бо бачу вас, мiй дорогий учителю, i можу з вами подiлитись своєю радiстю.

Калинович. I я радiю, що бачу вас в такiм яснiм настрою. Ну, а пiсля цеї передмови розкажiть, яке ви найшли тут дiло?

Соня. Знаєте, Iван Миколайович, я задихалась перед цим великим хазяйським колесом; воно так страшно гуде i так прудко крутиться, що мимо мене пролiтали, мов у снi, самi тяжкi вражiння, i я навiть не могла розiбратись нi в чiм, а тiлько серцем чула, що тут навкруги мене робиться неправда, зло; а поправить, зупинить зло - несила, бо нiчого добре не розумiю! Тепер попала на стежку. I от перше всього взяла собi задачу: слiдкувать, щоб добре робочих харчували, а там, далi, я увiйду i в саму суть!

Калинович. I суть задавить вас! Вона далеко страшнiша, нiж те невидиме колесо, що так лякало вас! Скажу вам, що тепер єсть iнтелiгентнi, чеснi хазяїни, сильнi духом, котрi борються з старою закваскою в хазяйствi, бажаючи постановити правдивi вiдносини мiж хазяїном i робiтником, але не знаю, чи їм це удасться! Таких борцiв ще мало, - правда, тiлько не вам ряди їх поповнять!.. Бог з ним, з хазяйством: трудно там правду насадить, де споконвiку у коренi лежить неправда! Краще ходiм поруч зо мною на корисну працю в школi. Правда, що й там трудно теж, а все ж таки ми труднощi переборем - на те є битi шляхи - i будемо мiж молоддю насаждать iдеали кращого життя! Будущина в руках нового поколiння, i чим бiльше вийде з школи людей з чесним i правдивим поглядом на свої обов'язки перед спiльною громадою, тим скорiше виросте серед людей найбiльша сума справедливостi!.. Простiть мене, Софiє Терентьєвно: я забув, що ви вже не воспитаниця, i читаю сам лекцiї…

Соня. О, ви воскрешаєте у моїй пам'ятi днi першого знакомства… Я прийняла всi нашi iдеали i жажду, i шукаю, де менi їх до життя прикластц… А от i шлях ви показали, i поведете слiпу…

Калинович. А поки ми пiдемо своїм шляхом, добре i те, що ви задумали робити. Тiлько я не думаю, щоб вам це удалось. Тато не привик до тих iдеалiв, якi ви будете кому у вiчi тикать; у вас щохвилини буде непорозумiння, сварка… Ну, що робить? Це переходний ступiнь; ви ж, певно, казали татовi й мамi про наше власне дiло? Що вони?

Соня. Мама зна i рада, а татовi ще не казали. На татовi iменини ви приїдете i самi побалакаєте. Та ще захопiть Золотницького, - тато буде рад. Петро Петрович має на тата вплив… А тiлько ви не бiйтесь нiчого: я вас не зрадю - от моя рука!

Калинович (цiлує руку). Рука сильна, i опертись на неї можна. А як тато не згодиться?

Соня. Тодi я приїду в город i ми повiнчаємось, та й годi!

Калинович. Браво, рiшенiє радикальне!

Соня. Ходiм же поки що у хату. Я вам заграю, ви заспiваєте, а тато любе спiв. Калинович. Ходiм.

Iдуть.

Я буду так спiвать, щоб ти… щоб ви…

Соня. Ну, ну, вже не поправляйся, говори "ти", для мене це приятно.

Калинович. Щоб ти у кожнiй нотi чула моє до тебе щире кохання!..

Соня. Отак саме i я буду акомпанiровать. А старi нашi будуть таять! Музика до всякого серця i до всякої душi однаково говорить своїм улесливим, чарiвним язиком!