Iван Карпенко-Карий - Хазяїн

Марiя Iвановна. Розумiю i бачу, що на шиї…

Пузир. Тепер i ти бачиш, i всяке побачить, що на шиї орден; а як була довга борода, то закривала, i нiхто б не побачив! Для чого ж його носить, коли його не видко? Прийшлося пiдрiзать трохи бороду. Розумiєш?

Марiя Iвановна. Тепер розумiю: щоб видно було орден!

Пузир. Так. Ну, а як вам здається: личить менi орден?

Марiя Iвановна. Боже, як гарно: зовсiм другий чоловiк!

Феноген. Так наче iсправник!

Пузир. Ха-ха-ха! О, я й забув. (Показує пакунки.) Це тобi, доню, на плаття купив. Будучи оце в городi, зайшов iiо дiлу в магазин до Петра Тимофiевича… От де торговля так торговля: людей, людей - протиснутись не можiш… п'ять магазинiв, гуртовий склад - i скрiзь повно купця.

Марiя Iвановна. Щасливий Петька!

Пузир. Еге… I в магазинi зустрiвся я, знаєте, ненароком з начальницею гiмназiї, купувала своїй дочцi на плаття i причеiiилiїся, щоб i я тобi купив такого самого. Якесь дуже новомодне, каже, розхватають, а я, каже, хочу, щоб у Сонiчки було таке саме плаття! Вона тебе дуже любить. Найкраща, й найрозумнiша, каже, моя воспитаниця!

Марiя Iвановна. А як же не краща, коли по скiнченню дали золоту мендаль!

Пузир. Петрушка!

Входе хлопець. Вiзьми i вiднеси в кiмнату. Ми потiм роздивимось.

Х.юпець бере у Феногена покупку i пальто та п несе у хату.

Соня. Спасибi, тату! (Цiлує його.)

Пузир (гладить її по головi). Розумна головка!.. Ну, що ж тут нового?

Феноген. Все благополучно.

Пузир. Слава богу!

Соня. Нi, тату, не все благополучно!

Пузир. А що ж тут сталось?

Соня (подає йому хлiб). Гляньте!

Пузир(розглядає). Хлiб!

Соня. I таким хлiбом, тату, у нас робочих годують!

Пузир. Скрiзь у хазяйнiв, по всiх iкономiях, дочко, однаковий - отакий, як бачиш!

Соня. Нехай другi годують, чим хотять! Це не може буть для нас зразком! Таким хлiбом грiх годувать людей, тату!

Пузир. Робочого чоловiка не можна, моя дитино, нагодувать инчим, бiлiщим хлiбом: вiн буде раз у раз голодний. Робочий чоловiк, мужик, не любить бiлого хлiба, бо вiн i не смашний, i не тревний. Оце самий настоящий хлiб для робочих! Питательнии, як кажуть лiкарi!

Соня. Та це не хлiб, тату, це кiрпич!*

Пузир. Бог зна що вигадуєш! Якого ж ще хлiба треба? (Хоче одламать - не ламається, хоче одкусить - не вкусе.)

Соня. Бачите: нi вламать, нi вкусить!

Пузир. Треба розмочить!

Соня. Тату, мiй лебедику, не дозволяйте людей годувать таким хлiбом. Недурно казали в гiмназiї, що у нас людей годують гiрше, нiж свиней; насмiхались, я плакала i запевняла, що то неправда, а тепер сама бачу, i вся моя душа тремтить! Тату, рiдний мiй, коли ви любите мене, шануєте себе, то велiть зараз, щоб людей краще харчували! А поки я буду знать i бачить, що у нас така неправда до людей, що вас скрiзь судять, проклинають, менi нiщо не буде мило, життя моє буде каторгою!!

Пузир. Ну, годi, годi! Заспокойся. Я звелю, щоб харчi були кращi. Iди проходись по садочку, заспокойся, заспокойся! Стара, йдiть удвох…

Соня i Марiя Iвановна пiшли в палiсадник i зникли в саду.

Пузир i Феноген.

Феноген. Поки ще казенного назначать, а ми вже дiждалися свого iнспектора… Бiда!

Пузир. Лiхтаренко таки дуже вигадує на хлiбовi. По вiдомостi, певно, показує чистий, а дає - бач який. Справдi не вкусиш! Та й не час тепер таким хлiбом годувать: ще покидають робочi, возись тодi з ними, а пора наступає гаряча. Скажи йому, що такий хлiб можна давать тiлько з першого сентября, як обробимось: тодi половина строкових не ви-держе, повтiкає, а жалування зостанеться в кишенi… Отак, скажи йому, розумнi хазяїни роблять! Перекажи зараз Лiхтаренковi, щоб такий хлiб давав тодi, як доробимось, а тепер нехай годує краще i в борщ картоплю нехай дає. Розтривожили менi дитину!..

Феноген. Ага! А я казав: Соня - це вам не Катя! Та мовчала до смертi, а цю не переможеш, що захоче, те й зробе!

Пузир. У мене вдалась!

Феноген. Нi, не те… гiмназiя, золота мендаль… От i вийшов iнспектор!

Пузир. Ну, нiчого бурчать! Роби, що велю!

Феноген. З такою нiчого не зробиш. Не пiде вона за Чобота, а пiде за кого схоче.

Пузир. Не твоє дiло!

Феноген (iдучи). Гiмназiя, золота мендаль - от i дiждались, нажили iнспектора!

Пузир (сам). Нема вже у мене того духу, що колись: постарiв, полохливий став. От приняв вiд Петьки Михайлова дванадцять тисяч овець, восени чистої прибилi двадцять тисяч, а тривожусь. Нема-нема та й подумаю: а що, як Петька вскочить у злоснi! Не такий же й Петро, щоб ускочить, - це iдол в комерцiї, а тривожусь… Постарiв, полохливий став!.. Перше йшов за баришами наослiп, штурмом кришив направо i налiво, плював на все i знать iiе хотiв людського поговору, а тепер такий пустяк - тривожить! Знову, дочка тiлько сказала, що над нею смiялися в гiмназiї, i мене аж у серце кольнуло. Люде знають про мене бiльш, нiж я думав… Натурально: то з степу не вилазив, а тепер почав мiж люде виходить, i треба оглядатись, що люде скажуть. I без людей погано, i з людьми погано… Не можна инакше (помацав орден): кавалер! (Пiшов.)