— Борисе Андрійовичу, не треба, я вас прошу! Ідіть собі в добрий час!
Баратинський ніяк не відреагував на її прохання, лише артистично розкинув руки.
Клавка, знаючи натуру Бориса Андрійовича, збагнула, що він так просто не здасться, тож стала гарячково думати, як його випровадити з-під вікон.
Тим часом через увесь Афанасіївський яр пропливла урочисто, як гондола у Венеції, наступна музична фраза: « Я ж тебе, милая, аж до хатиноньки сам на руках донесу! »
Клавка прожогом кинулася на кухню і стала трясти за руку дядь-Гаврила:
— Випровадіть його кудись! Будь ласочка!
Дядь-Гаврило наказ зрозумів і покульгав на дерев’яному протезі до виходу.
Раптом із кімнати Емми Германівни почувся якийсь дивний звук — чи то стогін, чи то крик.
«Цього ще не вистачало!» — рознервувалася Клавка і шмигнула в кімнату сусідки. Та, немов мара, — сива, розпатлана, в нічній сорочці, — підвивала під вікном, незрозуміло чавкаючи беззубим ротом.
Клавці на мить здалося, що вона кличе: «Андрюшо, Андрюшо!» — але потім вона зрозуміла, що Емма просто марить.
Вона стала відводити сусідку від вікна, але та вся трусилась. Клавка її обійняла, сіла поряд з нею на ліжко, гладячи по руці.
Спів за вікном затих. Клавка підвелася з ліжка і обережно визирнула. Баратинський розгублено дивився у вікно Емми Германівни, але в цю мить до нього наблизився дядь-Гаврило, взяв його делікатно, але міцно, «по-мужицьки», під лікоть і повів до підворіття, що вело на вулицю Чапаєва.
— Пішли, синок, звідси! Пішли. Тут тобі нíчого дєлать!
Минуло кілька днів…
У п’ятницю ввечері Клавка летіла додому з роботи стрімголов, відпросившись у Олександра Євдокимовича раніше. Вона їде в Ірпінь! І в якій компанії! З Єлизаветою Петрівною, Нелею Мусіївною і Павлом Миновичем! Прохорова намовила не лише її, Клавку, їхати разом на вихідні, а й Сіробаб. Нелька довго не опиралась, подружжя мало свою дачу неподалік Будинку творчості. Це була добра нагода перевідати її, позбирати яблука і ще й приєднатись до теплої ірпінської письменницької компанії, яка традиційно збиралася біля «пірникового» Чоколівського будиночка. Нельці треба було лише прилаштувати десь двох старших дітей, але вона швидко з цим упоралася, розкидавши їх по сім’ях письменників, які свого часу доручали своїх дітей їй. Меншого — Костика — вона нікому не довіряла. Це був її «хвостик».
До Ірпеня їхали на машині Сіробаб. Неля була за кермом. Поряд сидів Павло Минович. Ззаду — Єлизавета Петрівна і Клавка з сопливим Костиком посередині.
Коли виїхали на трасу, Неля Мусіївна затягла:
Эх, тачанка-ростовчанка,
Наша гордость и краса,
Конармейская тачанка,
Все четыре колеса!
Їй бадьоро підспівували Єлизавета з Клавою і малий Костик, чеберяючи ніжками. Лише Павло Минович сидів набурмосений: не любив він пісень громадянської війни, вважав їх примітивними. Але терпляче дослухав до кінця і, як тільки стихнув задоволений жіночий сміх, що увінчав пісню, завів і собі:
Ніч яка місячна, зоряна, ясная,
Видно, хоч голки збирай!..
«Ще цього не вистачало!» — стрепенулася Клавка.
— Вийди, коханая, працею зморена, хоч на хвилиночку в гай ! — підхопили пісню дві подруги-нерозлийвода.
Жінки з чоловіком поринули з головою в пісню, а Клавці здавило горло. Настрій ураз підупав. Згадався Баратинський під вікном, згадався і її страх, що серенаду почують сусіди: що вони про неї подумають! Після гвоздик, привезених «двома мордоворотами» на машині з цековськими номерами, — тепер ще й оця витівка!..
Їй кожна згадка про цю пісню муляла, як принцесі горошина. Адже кілька останніх днів пружний і чистий голос Баратинського стояв у її вухах і бентежив їй душу. Здавалось би, Борис — примітивний жеребець, і це вагома причина, щоб Клавку назавжди відвернуло від нього, але чомусь цього не сталося. От недаремно кажуть: баби дури… От і вона виявилася такою самою дурепою!
«Стоп! — обірвала вона себе подумки. — Що за соплі! Забудь про „Бе“! У тебе є лише „А“! Олександр Сергійович! Дорогий Олександр Сергійович! Інакше його не можна назвати. Він спокійний і лагідний. Він надійний і сильний. Ну, фізично, можливо, не дуже сильний… А от характером…»
…Позавчора Корнійчук викликав до себе Клавку і сказав, що йому дзвонив Бакланов і цікавився нею.
— Цікавився мною як друкаркою? — несміливо перепитала вона.
— І як друкаркою також, — посміхнувся він, а потім перейшов на серйозний тон. — А яка реакція була в Олександра Сергійовича на стенограму загальних зборів?
Читать дальше