Марина Гримич - Клавка

— Не знаю, Олександре Євдокимовичу, — я ж у приймальні сиділа.

— А лист друкували ви?

— Я.

— Я впізнав ваш стиль, — сказав Олександр Євдокимович, посміхнувшись.

Клавка підняла здивовані очі.

— Так, як ви лезом орудуєте, зрізаючи опечатки, — майже непомітно, — не робить ніхто.

Клавка завмерла: начальник з нею жартує. Це на добре чи на погане?..

…Гудіння автомобільного двигуна заколисувало Клавку. Із задуми її вивів голос Нелі Мусіївни:

— Про що задумалася, красуне-несміяно?

Клавка здригнулася.

Ця Нелька — точно відьма. «Красунею-несміяною» два дні тому назвав Клавку Олександр Сергійович у записці, яку їй передав разом із квитком у театр. У театр! Через тиждень вона йде в театр на «Платона Кречета»! Але це секрет, це великий секрет, Клавка не знала навіть, чи можна його довірити Єлизаветі Петрівні. « Принцесі-Несміяні Клавдії Дмитрівні », — було в записці. І все…

Пауза в машині затяглася.

— Ну… — шукала Клавка, що відповісти Нелі Мусіївні… — я згадую, чи все встигла зробити до Пленуму…

— І як це тебе Головний відпустив? — пожартувала Сіробаба.

«Як-як? Не можу ж я вам сказати, що тепер у мене є покровитель… Такий, що вам і не снилося…»

— Та… якось відпустив, — зам’ялася Клавка і почервоніла від своїх думок.

— О-о-о! Щось не те, — озвався, як Пилип з конопель, Павло Минович. — Чи, бува, він до тебе клинці не підбиває?

— Та як ви могли таке подумати! — обурилася Клавка. — Щоб він?.. Та ніколи!..

Павло Минович у відповідь пожартував:

І сам розсміявся зі свого жарту.

Дві подруги — Єлизавета і Неля — скривилися:

— Фу! — різко сказала Прохорова. — Не забувай, що я дружу з Вандою.

— Павле Миновичу, стежте, будь ласка, за своєю мовою! — докорила дружина чоловікові. — В машині — діти.

«Кого вона має на увазі під словом „ діти “ ? — подумалося Клавці. — Мене і Костика?» І справді, незважаючи на те, що Єлизавета Петрівна і Неля Мусіївна годилися їй за віком лише в старші сестри, у їхньому ставленні вона відчувала щось материнське.

— Та що ви на мене накинулися! Наче ви не знаєте, як ваш Олександр Євдокимович потоптався по мені! — виправдовувався Павло Минович.

— А чому через це ми повинні вислуховувати вульгарні віршики? — відказала йому на те дружина.

— А чого ти його захищаєш? Сама ж називала його «придворним пажем Сталіна»!

— Цить! Я сказала: діти в машині! — дружина різко повернулася до нього і пропекла поглядом.

Сіробаба аж пригнувся і сердито засопів.

— От дурень, — пробурчала Єлизавета Петрівна.

— Лізко, діти в машині! — засичала на неї Неля Мусіївна.

Деякий час їхали мовчки.

Мовчанку порушив Костик:

— Мамо, пісяти хочу!

Ця новина всіх збадьорила. Друзі з задоволенням вилізли з машини. Стали потягуватися, вдихати лісове повітря, розпружуватися, переминаючись з ноги на ногу. Неля взяла на руки Костика й блискавично зникла в кущах. Єлизавета Петрівна і Павло Минович і собі розбрелися між дерев. Клавка мимоволі стежила за Єлизаветою Петрівною, шукаючи привід, щоб залишитися з нею наодинці, аби розповісти і про серенаду Баратинського під вікном, і про дивну поведінку Емми, і про квиток у театр… Однак п’ятим чуттям вона збагнула, що робити цього зараз не слід. Прохорова явно хотіла побути трохи на самоті: он якраз підійшла до великого крислатого дуба і притулилася до нього спиною, занурившись у себе. Тим часом Павло Минович уже радісно біг до машини, тримаючи в руках «розеточку» сімейства білих грибів.

Клавка лягла на товстий шар глиці, неначе на килим, закинула руки під голову й задивилась у небо поміж соснами. Можна було трохи розслабитися: Павло Минович зараз захоче збирати гриби. Звичайно, це довго не триватиме, бо вже скоро почне вечоріти, але десять — двадцять законних хвилин вона має.

Вона вдихнула на повні груди запах глиці і провалилася в сон…

— Клавко-о-о-о! — почула крізь видіння і підскочила на ноги.

За мить зорієнтувалася, де вона і що з нею. Вже була намірилася гукнути «Агов, я тут!», — але в мозку ще теплився сон… Це був дуже важливий сон, віщий, — назвала б його бабуся. «Чому відразу „ віщий“? Адже я не пам’ятаю його взагалі, лише крутяться уривки. Неначе вітер подер легку матерію сну на шматки». Клавка напружилася, щоб упіймати хай не всі, але хоча б кілька шматочків… І їй вдалося схопити один клаптик… Тільки це був не зоровий образ, а слуховий… це були слова… «Спитай прізвище!» Голос наче мамин… Чи бабусин…