Марина Гримич - Клавка

Вона зітхнула, і цим скористалася Єлизавета.

— Якщо чесно, — сказала вона, — я вірю в те, що це правильно і Жданов має рацію. Останнім часом стільки сміття почало виходити друком — і в нас, і в Москві, і в Ленінграді… Але сумно, що всі зараз сприймуть цю настанову партії як команду «фас!» і можуть вихлюпнути дитя разом із водою.

— Ти віриш, що це НЕ команда «фас!»? — серйозно спитала Неля Мусіївна, припаливши нову сигарету.

— Так, я вірю, — спокійно відмовила Прохорова. — Партія хоче лише добра…

— Ну-ну! — іронічно зауважила Неля і продовжила «читати» карти: — Отже, зараз на порядку дня — критика, коли товариська, коли безпощадна. Але критика має бути. Бо, як казав товариш Жданов, «хто боїться критики — той останній боягуз». Ось так нам усе розтлумачують постанови ЦК і передовиці в газетах. І, власне, це дуже добре, бо тепер наші кохані письменники знають, що треба робити: критикувати одне одного. Ось дивіться, який розклáд: королі всіх трьох мастей повернуті до тузів, неначе спостерігають за тим, як лягають головні в колоді карти. Подивимося на королів. Піковий тут найголовніший. Він виголосить доповідь, покритикує всіх і вся — але так, як то кажуть, без фанатизму, як і вимагається від комуніста, який виконує настанови ЦК. Король сонячнокларнетний і король київськооктавний змагатимуться між собою, хто інтелігентніше і з більшим почуттям власної гідності вийде з критичної ситуації. Ось іще один король — трефовий, о, йому на цьому Пленумі не поздоровиться. Власне, як і чирвовому, київськооктавному. А ось зібралися в зграю вальти. Ух, як вони розперезалися! Готові одне одного вбити! Що я бачу? Вальти підняли руку на «святе» — на королів!

— А що у нас із дамами? — спитала Єлизавета Петрівна.

— А що — дами? Вони в меншості. Вони взагалі у світі карт завжди в меншості. І в реальному світі — вони не на перших ролях. І в Спілці вони в меншості. Як любить казати Варвара Чередниченко, у нас у Спілці не три національності — українці, росіяни і євреї, — а чотири. Четверта національність — це жінки, і в явно приниженому стані. Взагалі — дивлюся я на карти, — вам, літературним дамам, іще довго — принаймні до кінця двадцятого століття — доведеться лишатися в меншості, бачу, лише в далекій перспективі ви відіграєтеся на чоловіках. Мабуть, аж у двадцять першому столітті. Але нас тоді вже не буде на цьому світі…

— Ну, годі вже! Збирай карти, Нелько! — скомандувала Єлизавета Петрівна. — Налякала ти нас. Сподіваюся, з тебе нікудишня ворожка. Не хочу, щоб усе це збулося. Давайте краще пити чай!

Вона пішла в кухню, щоб поставити чайник. Неля Мусіївна полізла в коробочку з-під цигарок, але та виявилася порожньою. Тоді вона встала, понишпорила по кімнаті подруги і знайшла пачку з папіросами. Припалила, скривилася, проте затяглась… І знову розклала карти.

Тут нагодилась і Єлизавета Петрівна.

— Волію бути поганою ворожкою, але карти кажуть, що буде просто криваве побоїще… — заявила Нелька.

— Подруго, припини! — урвала її Прохорова, але та не послухалась і продовжила:

— Тут явно три жертви: король чирвовий, король трефовий і один валет.

На цей раз Єлизавета Петрівна піддалась на провокацію:

— Ну, припустімо, що чирвовий — це Рильський… — повільно промовила Єлизавета Петрівна. — Хто ж тоді трефовий король? Клавко? Ідеї?

Клавка мовчала. Вона думала: казати чи ні? Вирішила не казати. Тож спробувала здвигнути плечима якомога правдоподібніше.

Прохорова пильно дивилась у вічі Клавці, немов намагаючись зчитати з них потрібну їй інформацію.

— Думаю, валет — це Сенченко, — повільно сказала Єлизавета Петрівна.

«От зараза, здогадалася. Даремно я їй сказала сьогодні в приймальні, що фраза з роману Івана Юхимовича про школу імені Тичини є в доповіді Олександра Євдокимовича… Язиката Хвеська я, а не секретарка!» — картала себе Клавка.

— Да, Клавочко?

Та протестувально замахала руками.

— То хто ж тоді трефовий король? Клавко, признавайтеся!

— Я зараз піду звідси, Єлизавето Петрівно!

— Ну, добре, добре, сидіть. Допит закінчено.

Слава богу, хоч одного не вибовкала. Юрія Івановича. Яновського.

Єлизавета Петрівна принесла гарячий чайник, що майже наполовину википів, опустила його на дерев’яну підставочку, вийняла з буфету чашечки — не ті, які виставляла два дні тому для сусідів по квартирі, а інші, які тримала лише для улюбленої подруги, котра могла їх оцінити. Це був сервіз із пастýшками і пастушкáми.