Марина Гримич - Клавка

Вона розлила рештки шампанського у три бокали.

Єлизавета тримала свій келих у руках, замислившись.

— Ну, щодо твого Паші я згодна, — сказала вона подрузі, повертаючись до спілчанських ярликів. — То ти думаєш, Максима Тадейовича даремно критикують за націоналізм?

— А ти — що? Ні? Ти ж сама Ярославною плакала після загальних письменницьких зборів, де його рознесли «в пух і прах»? Я просто вважаю, що після того, що він зробив для української літератури і для всіх нас особисто, власне, як чи не для кожного письменника в Спілці, — треба не чинити над ним насильства, не вчити його, старого зубра, як писати, а дозволити йому бути таким, який він є, — трохи старомодним, трохи сентиментальним, пробачати йому старі, трошечки націоналістичні, гріхи…

— Слухай, Нелько, ось ти буваєш якась дивна! То ти кажеш, що він ніякий не націоналіст, а радянський українофіл, то знову йому приписуєш націоналістичні гріхи!..

— Ну, не кип’ятись, подруго! Це все лише слова. В цьому клятому літературному середовищі мимоволі і сама починаєш маніпулювати словами й автоматично чіпляти ярлики! Заспокойся!

Але Єлизавета Петрівна не збиралася заспокоюватись.

— Треба стежити за мовою… — повчала вона. — От я тобі скажу… — вона затяглася папіросою. — Ти ж знаєш, що я в таборах «ді-пі» працювала?

— Та тихо ти! — замахала на неї руками Неля Мусіївна. — Знаєм, знаєм. Не треба тут мені й Клавці брянчати своїми енкаведистськими медалями… Тихше, «РОЛІТ нє спіт»! Знайшла чим хвалитися!..

— Та що ти мені рота затикаєш? Всі й так про це знають!.. — Прохорова розчервонілася. — Так от там, скажу тобі, справжні буржуазні націоналісти! Я їх бачила, як оце тебе зараз. То вони — і чоловіки, і жінки, і молоді, і старі — дивляться на тебе, на комуністку з Радянського Союзу, так, що ти не знаєш, на якому світі опинилася! Вони люто ненавидять усіх нас. І вони, повір мені, далеко не жалюгідні, як тут їх інколи описують. Повір мені, Нелько, це — сила. Вони по суті — хто? Біженці! Голодранці! Вони тікали під час війни в Німеччину з двома клунками і своїми ідеалістичними уявленнями про вільну Україну. А бачила б ти, як вони трималися на наших співбесідах: не менше, як лорди! І як вони вкладали в свою чемну мову все презирство до нас! А бачила б ти, як вони облаштували свої табори: практично зробили з них маленькі держави — зі школами, університетами, церквами… І їхню віру в націоналістичні ідеї не можна нічим випалити. Ось що таке буржуазні націоналісти! А ви тут воюєте проти Рильського і Сіробаби!

— Спокійно, Лізочко, спокійно! Ніхто тут, принаймні у цій кімнаті, не збирається воювати проти Рильського і тим більше проти мого коханого Павла Миновича! Заспокойся! Чого ти?

— Та просто зло бере! Здавалось би, я — баба бабою, ти — баба бабою…

— А точніше, Сіробаба — Сіробабою, — пожартувала Неля.

Ліза посміхнулась, але продовжила:

— …але в нас більше глузду, ніж у тих мужиків, яким кинули кістку під назвою «буржуазний націоналіст», от вони й гризуть її! І гризуть не лише кістку, а й одне одного! Гризуть з остервенінням…

Клавка аж голову в плечі втягнула, перелякавшись того, що почула від Єлизавети Петрівни. Неля Мусіївна помітила цю реакцію і поплескала її по плечу:

— Не переживайте, Клавочко! І не слухайте її після двох келихів шампанського. Краще скажіть, що там у Спілці подейкують про майбутній Пленум?

— Та що там розповідати, — знехотя відмахнулася Клавка. — На закриті наради — туди, де не потрібен протокол, — мене не кличуть. Тож я знаю тільки те, що говоритиме Олександр Євдокимович у доповіді, коли, звичайно, не змінить своєї думки. А про що він говоритиме? Та про те, що й завжди… — їй таки вдалось ухилитися від відповіді.

Вона з острахом чекала, що зараз Єлизавета Петрівна її змусить переповісти, що було в ЦК, зиркнула на неї спідлоба, однак та була незворушна, як сфінкс: навіть перед найближчою подругою не подала й знаку, що знає щось більше. У цьому була вся Прохорова: сказала «я — могила!» — і слова свого дотримала.

Неля Мусіївна струсила цигарку, про яку на деякий час забула, поки над стовпчиком попелу в’юнився викрутасами димок.

— А що там думати? Я і без Клавочки можу все вам розповісти!

Вона згребла зі столу карти, ще раз їх перетасувала, розклала якоюсь химерною «шахматкою» і весело почала:

— Ну, так. Дивимось, як лягли тузи, і бачимо генеральну лінію партії, яка свідчить про те, що «не все гаразд у данському королівстві» і що прийшов час знову чистити авгієві конюшні…