— Ох, Лізко, Лізко! — замріяно сказала Неля Мусіївна, крутячи у руках і роздивляючись чашечку. — Скільки ми з тобою мріяли у дитинстві про принців і принцес, готували вистави «Попелюшка» і «Спляча красуня»! Ах, « Мечты, мечты! Где ваша сладость ?». Клавко, як там Емма? Вона колись ставила наші дитячі спектаклі, шила нам костюми, грала на піаніно…
— Вже зовсім сліпа. Постаріла… Заговорюється… Їй постійно щось ввижається. Іноді щось таке «приплете», що й на голову не налазить. Я часом її боюся.
— От бачиш, Лізко, оце тобі приклад, що треба виходити заміж, поки не пізно. Ще й дитину могла б народити… Бач, як погано в старості бути самотньою…
Єлизавета тільки махнула рукою.
У цей момент у двері подзвонили, відразу у два дзвоники: Єлизавети Петрівни й Глухеньких.
Прохорова сиділа з кам’яним обличчям, наче й не чула дзвоника.
— Альо, Лізко, ти чого? Біжи відчиняти!
— Та! — ще раз махнула рукою вона. — Це наш новий сусід. Падло рідкісне! Не встиг оселитись, а вже баб водить у свою конуру! Сьогодні застала їх на гарячому!
Клавку немов окропом обпекло. До обличчя припливла кров. Це повідомлення призначалося для неї.
Неля ж відгукнулася на цю новину по-своєму:
— Новий мешканець? Ну, нічого собі! І чому я про це не знаю? — вона так само скипіла, як два дні тому Клавка. Неля Мусіївна мала право обуритись, адже тримала руку на пульсі усіх ролітівських справ і коли щось і могло вислизнути з-під її уваги, то тільки не житлове питання.
— Що — гебешник? — майже пошепки спитала вона у подруги.
Тим часом двері Борисові Андрійовичу, напевно, відкрила Мотя, і він зник у своїй кімнаті.
Розмова вже не клеїлась, і Неля Мусіївна стала збиратися додому — почала з того, що поклала карти в сумочку.
— Не йди! — попросила Єлизавета Петрівна.
— Та мене там чекають чотири голодні гобліни! — віджартувалась Сіробабиха і цмокнула подругу у щоку, а тоді звернулася до Клавки, яка сиділа з кислою міною:
— Тримай хвіст пістолетом! У тебе, на відміну від нас з Лізкою, все попереду. І це велика перевага!
От уміла Неля сказати людині те, «чим серце заспокоїться», і саме тоді, коли це бувало найпотрібніше.
Єлизавета Петрівна вийшла в коридор, щоб зачинити за подругою двері, і, очевидно, зіткнулася з Борисом Андрійовичем. Між ними відбулася коротка словесна перепалка.
Коли Прохорова зайшла до себе, Клавка вже встигла прибрати зі столу, поставити тарілки й келихи на тацю, щоб нести їх на кухню мити.
— Залиш! — заперечно помахала рукою Єлизавета. — Мотя помиє.
— Я вже додому, Єлизавето Петрівно! — жалібно сказала Клавка. — «Бе» в коридорі чи у себе?
— Та в коридорі чатує. Почекай, я тебе проведу!
— Може, не треба? — завагалася Клавка, хоча насправді була не проти. Це був єдиний спосіб безпечно прошмигнути повз Бориса Андрійовича й уникнути його проводжань.
Єлизавета Петрівна загорнула в газету кілька картоплин.
— На! — сказала вона Клавці. — Звари Еммі і своєму дядь-Гаврилові на вечерю!
Накинула на плечі пухову хустку, і вони вийшли в коридор.
— Добрий вечір! — сухо привіталася Клавка з Баратинським.
Той зрозумів, що Прохорова вибовкала його секрет, і лише винувато кивнув.
Прохорова з Клавкою вийшли з під’їзду РОЛІТу.
Прогулянка видалася приємною. Накрапував невеличкий дощик, і пахло мокрим осіннім листям. Вони непоспіхом пройшлися попід ручку, і під Клавчиним вікном Єлизавета Петрівна розпрощалася.
— Може, зайдете… — запропонувала Клавка. — З Еммою привітаєтеся…
— Не сьогодні, — відмовила та. — Боюсь… Боюсь побачити себе… у старості…
Клавка прийшла додому і, як доручила їй Єлизавета Петрівна, кинулась на кухню чистити й варити картоплю. Вона навіть не зазирнула в свою кімнату, щоб пошвидше — поки не заснули її підопічні — зготувати вечерю.
На звуки, що долинали з кухні, з’явився дядь-Гаврило. Емма Германівна чомусь не виходила.
«Нічого, покличу, коли картопля звариться!» — подумала Клавка.
Поставила картоплю на примус, забігла в свою кімнату, кинула фартух на стілець і стала перевдягатися. Раптом з-за вікна долинув спів. Вона зблідла: цей голос ні з яким іншим не можна було сплутати! Це був «Бе» — Борис Баратинський!
«Цього ще мені не вистачало!» — її кинуло в піт.
Вона відчинила вікно, і кімнату заповнив ліричний тенор, солодкий і ароматний, як цвіт акації з Афанасіївського яру. « Вийди, коханая, працею зморена, хоч на хвилиночку в гай! »
Читать дальше