Марина Гримич - Клавка

Клавка мимоволі підняла брови.

— Щось не те? — перепитав її Олександр Сергійович.

— Все нормально… — знітилася та: не признаватися ж йому, що вона не знає, що таке «Стіна плачу».

Бакланов, неначе здогадавшись, у чому річ, пояснив:

— Стіна плачу — це рештки муру Храму в Єрусалимі. Туди паломники вкладають свої записочки до Бога.

Клавка посміхнулася кутиками губ. Їй було приємно, що великий начальник такий уважний до неї.

— Ви посміхнулися? — пожартував Олександр Сергійович. — Браво. Перший раз за годину.

Клавка кліпнула очима.

— Отже, яке останнє речення?

— « Але я вчитуюсь у ті слова і, за Станіславським, не вірю! Надто все театрально, аж до перегравання. Просто тобі Стіна плачу!»

Ага. Продовжуємо. Під кінець протоколу я вже навіть запідозрив, чи це, бува, не колективний договір? Так усі ревно, один поперед одним, критикують себе, б’ють себе в груди: так, я зробив помилку, так, я грішний! Аж до абсурду: якісь дурнуваті хвастощі, мовляв, «а мене критикували більше», «а я отримав більше»! І все це перетворюється на дешевий спектакль! Ясно, що це стосується не всіх письменників і не всіх виступів. Просто на трибуну виходили різні люди. Варто подумати над цим і не пускати роботу нашого Пленуму, що готується, на самоплив. Треба всіма силами уникнути подібного видовища. Партії не потрібна вистава масового покаяння. Нам потрібна нормальна робоча ситуація, коли буде проаналізовано і визнано помилки.

Клавка додрукувала сторінку, поклала її на стіл і швиденько заправила нову.

Олександр Сергійович крокував по своєму кабінету в задумі.

— Готові?

— Так!

— Ще одне занепокоєння у мене виникло. На зборах Спілки в одному ряду критикувалися і відверто слабкі твори, які не заподіюють ніякої шкоди нашій радянській літературі, окрім, хіба що, естетичної, і твори, написані дуже майстерною рукою, твори високоякісні естетично й літературно, проте ідеологічно шкідливі. Скажімо, навіщо в один ряд ставити Варвару Чередниченко [20] Варвара Іванівна Чередниченко (1896–1949) — письменниця і педагог. з її «Я щаслива Валентина» і «Нарис з історії української літератури»? Як можна ставити в один ряд Кундзіча [21] Олексій Леонардович Кундзіч (1904–1964) — прозаїк, перекладач, перекладознавець. з його наївним бажанням зберегти «солом’яні хати» й Остапа Вишню? Таким підходом ви практично нівелюєте ту шкоду, яку завдають радянській літературі Остап Вишня й автори «Нарису». Я оце думаю: чи не цілеспрямовано це все було зроблено? Не вірю, щоб така світла голова, як Максим Рильський, не відчував фальші. Зверніть на це увагу.

І останнє. За великим рахунком, усе, що було сказано на тих зборах нашими письменинками, не вартує ламаного гроша.

«Шеляга», — хотіла була виправити Клавка, але вчасно схаменулася.

— …Шеляга , — немов прочитавши її думки, виправився Бакланов. — І знаєте чому? Тому що все, що треба, вже було сказано партією, всю «чорну роботу» з виявлення шкідливих ідеологічних проявів було виконано Центральним комітетом, а не Спілкою, а все ваше кучеряве письменницьке багатослів’я нічого не варте. Але на що я звернув увагу, так це на невеличке зауваження Платона Микитовича Воронька.

Олександр Сергійович взяв у руки стенограму і став гортати її у пошуках потрібної цитати.

— Ось що він сказав: «До нас (тобто до літературного об’єднання молодих авторів при журналі „Дніпро“) приходять люди, часто не дуже молоді, а коли й молоді, то це дуже бувалі люди. Молоді, та ранні. Вони перебували під час окупації десь на території ворога, вони читали літературу не ту, що ми видаємо тут, у Києві, чи десь, а вони читали літературу іншу. І цієї літератури — а мені доводилося побувати в тилу ворога, — цієї літератури було дуже багато. Якщо взяти всю ту літературу, що видавалась тут під час німців, то вийде не менше, ніж видається її зараз видавництвом „Радянський письменник“, а мабуть, і більше. І це якимось чином доходило до молоді, в тому числі і до нашої літературної молоді. І ця молодь формувалася саме в той час». Клавдіє Дмитрівно, підкресліть останнє речення: «І ця молодь формувалася саме в той час». Ось що для нас зараз головне. Не Рильський, не Яновський, не тим більше Кундзіч чи Чередниченко. Це вже минулий день. Вони формувалися в інші часи, і їх уже не переробиш. А от наша молодь — це питання дня. Зараз ми повинні боротися за нашу молодь. Вважаю, Олександре Євдокимовичу, що вам на це треба звернути увагу під час свого виступу на Пленумі. Отже, бажаю вам плідної праці. З повагою, О.С. Бакланов.