Марина Гримич - Клавка

Напередодні Пленуму начальство було дуже вимогливим. З доповіддю Олександра Євдокимовича вона сяк-так упоралася до його приходу на роботу (це було мудре рішення — попрацювати в неділю), і він зараз сидів і вичитував текст, закрившись у своєму кабінеті. Наказав нікого не пускати.

З організаційних питань вона більше спілкувалася з Яковом Васильовичем Башмаком, чи то пак, Башем — він якраз змінив свій підпис і завжди викреслював зі свого «неправильно» надрукованого прізвища останні три літери. Яків Васильович як відповідальний секретар Спілки добре справлявся з усіма організаційними питаннями. Тому можна було не хвилюватися, що Клавка щось пропустить чи забуде.

Він доручив їй монотонну роботу — друкувати запрошення, і це було найкраще в її теперішньому загальмованому стані: одноманітність — це все, на що вона була здатна.

Пролетарі всіх країн, єднайтеся

Запрошення

Шановний тов.

Запрошуємо Вас на Пленум правління Спілки радянських письменників України, який відбудеться в приміщенні Клубу письменників (вул. Ворошилова, 3) 15–20 вересня 1947 р.

Початок об 11 год. ранку.

От і все. Просто і ясно. І так 80 разів. От би дотягнути до кінця робочого дня. А далі — додому, в ліжечко і спатоньки!

Але раптом, у розпал друкування запрошень, зі свого кабінету вискочив Олександр Євдокимович.

— Клавдіє Дмитрівно, швиденько знайдіть минулорічну стенограму загальних зборів київських письменників і бігом занесіть її в ЦК, у відділ пропаганди — до товариша Бакланова.

— Це яку? — не відразу зорієнтувалася Клавка. — Їх тут стільки було… — і вона прикусила язика.

— Що з вами, Клавдіє Дмитрівно, я вас не впізнаю! — здивувався начальник.

— Ой, вибачте, — зніяковіла вона. — Ви маєте на увазі стенограму загальних зборів письменників Києва з питань ідеологічної роботи? Та, що від 27–28 серпня 1946 року?

— Так, саме її! Віддасте безпосередньо в руки товаришу Бакланову і нікуди не йдіть — чекайте його розпоряджень!

Від цих слів Клавка, немов після відра крижаної води на голову, нарешті прокинулася. Серце стало постачати кров до всіх найвіддаленіших кінчиків її тіла, мозок прояснів і запрацював.

Поки готували з Яковом Васильовичем матеріали для перепустки в будівлю ЦК, поки «розшивали» минулорічний архів, щоб витягти звідти протокол, чи то пак стенограму, зборів, поки з’ясовували номер кабінету Бакланова, Клавка вже відчула себе в нормі: начебто й не було минулої безсонної ночі. Руки й пальці слухалися, працювали чітко і без збоїв, голова повернула собі здатність мислити тверезо і по-діловому, з неї вивіялися сантименти й романтичні думки, тіло позбулося натяків на млосні бажання — вона нарешті ввійшла в нормальну форму, працювала чітко, як нова машина.

Пішла їй також на користь прогулянка пішки — від Золотих Воріт по вулиці Свердлова — колишній Прорізній, потім уздовж трамвайної лінії між руїнами Хрещатика й угору по вулиці Жовтневої революції, а тоді ліворуч — на вулицю Орджонікідзе. Вже стоячи біля віконця Бюро перепусток, вона відчула себе цілком бадьорою і зібраною.

Клавка шукала кабінет товариша Бакланова недовго: всі двері в коридорах були пронумеровані і розташовані в ряд. Вона постукала, зайшла до приймальні і представилася. Секретарка Бакланова простягла руку, щоб узяти від Клавки папочку, проте та притисла її до грудей: таким був наказ її начальника.

Секретарка Бакланова скорчила незадоволену міну, зайшла до кабінету і за півхвилини запросила туди Клавку, змірявши її оцінювальним поглядом — з ніг до голови. Клавка відповіла їй тим самим.

Це була лише одна мить: дві секретарки — завідувача Відділу пропаганди ЦК та Голови Спілки письменників — обмінялися поглядами.

Секретарка Бакланова тримала спину прямо, була вдягнена у дорогий вовняний костюм, у нові черевики зі шнурочками і з «халою» на голові. Секретарка Голови Спілки письменників України не могла претендувати на такий шикарний вигляд. Вона була вбрана в синє штапельне платтячко з білим, власноруч вив’язаним гачком комірцем, у старих, але приведених в порядок позавчора на Євбазі Гречанкою черевиках, а от на голові у неї була значно модніша зачіска — «Вікторі Ролз».

Товариш Бакланов уже чекав на Клавку, а точніше, на стенограму.

Це був чоловік із загостреними рисами обличчя і, як їй здалося, хворобливим жовтуватим кольором шкіри, худорлявий, середній на зріст. Коли вона зайшла до кабінету, він подивився спершу не на неї, а на папочку в її руках, і потім, неначе заспокоївшись, підняв очі на Клавку.