Марина Гримич - Клавка

На обережний коментар Бориса Андрійовича щодо нових відповідальних секретарів, мовляв, Корнійчук оточив себе своїми людьми, як бронею, і що бюрократизація шкодить ленінській лінії партії, Клавка промовчала. Так само, про всяк випадок, вона промовчала про розміри окладів. Не казати ж йому, що у Корнійчука він був більш як удвічі вищий, ніж у Рильського, тоді як оклади інших спілчанських посадових осіб виросли за рік лише на 5 %. І якщо у Максима Тадейовича зарплата була майже така сама, як і у відповідального секретаря Спілки, котрий, по суті, і виконував усю організаційну роботу, і лише вдвічі більша, ніж у заступника секретаря, то відповідальний секретар при Олександрі Євдокимовичі отримував у 2,5 рази менше від нього, а заступник відповідального секретаря — більш ніж у 10 разів меншу зарплату, як Голова.

На «делікатні» питання Клавка відповідала неохоче і дуже обережно, найчастіше казала: «Мені про це нічого не відомо». Тут зіграли роль і попередження Прохорової тримати язик за зубами, і певна недовіра до красеня-мужчини, що з’явився в її житті лише кілька годин тому; і страх втратити роботу, якби щось просочилося.

Але все-таки разів зо два-три (два — це точно) вона бовкнула зайве. Не варто було ділитися намірами Олександра Євдокимовича щодо його виступу на Пленумі. Щоправда, Клавка назвала тільки імена тих, кого він збирається критикувати, — Рильського, Яновського, Сенченка, Довженка, редакторів «Нарису української літератури» — Маслова та Кирилюка… Власне, це також не великий секрет: майже всі вони вже були добряче «пропісочені» в минулому році на «розгромних» загальних зборах письменників Києва. Але все одно, даремно вона це зробила, адже це лише наміри її начальника, які можуть і не здійснитися. Не гідно це секретарки Голови Президії Спілки письменників.

А друге, про що вона шкодує, так це про її завчене «я нічого не чула» на питання щодо нинішнього ставлення українських письменників до минулорічної постанови ЦК ВКП(б) про журнали «Ленінград» і «Звезда», а також до Ахматової і Зощенка, яких «прокатали» там. Виходить так, що ніхто з українських письменників про це не говорить. Повне ігнорування…

А щодо ставлення українських письменників до Зощенка й Ахматової, то не розповідати ж було Борисові Андрійовичу про те, що в побутових розмовах Єлизавети Петрівни з сусідами по РОЛІТу на тему житлових умов прослизають зощенківські жарти. І що буквально днями на ролітівському подвір’ї Неля Мусіївна Гершко, або «в народі» Сіробабиха, пожартувала з чорним гумором про свого чоловіка і про те, що його чекає на Пленумі, який готується на наступний тиждень. Вона процитувала сумнозвісні рядки Ахматової: «Не бывать тебе в живых, // со снегу не встать… // Двадцать восемь штыковых, // огнестрельных пять…» І не ділитися ж тим курйозом, який стався з молодим письменником Леонідом Серпіліним, знаним своїми блискучими доповідями на ідеологічні теми. Як на зло, напередодні виходу постанови ЦК ВКП(б), спрямованої проти Ахматової і Зощенка, і Постанови ЦК КП(б)У щодо журналу «Вітчизна» у Серпіліна виходить у п’ятому номері «Вітчизни» (це ж треба такий збіг!) оповідання, в якому дівчина дарує свою фотокартку головному героєві, на звороті підписавши її цитатою з поезії Анни Ахматової: «После ветра и мороза было // Любо мне погреться у огня. // Там за сердцем я не уследила // И его украли у меня». Головний герой упізнає рядки і сміється. Його дівчина й собі каже: «Стара знайома. Наша ленінградка Анна Ахматова», на що Юрій (головний герой) їй відповідає: «Ваша і трохи наша. Вона народилася на Полтавщині». Ця історія стала «притчею во язицех», у письменницьких кулуарах усі кепкували з геніальних «прогностичних» здібностей Серпіліна: як йому вдалося одним оповіданням поцілити відразу в дві вразливі мішені. «Не допрацював, Льоня, — зітхали жартівники РОЛІТу. — Не додумався ще й Зощенка туди вставити!..»

…Уночі Клавка ще довго не могла заснути.

По-перше, Емма Германівна вправлялася на роялі. Переконувати її, що зараз ніч і всім хочеться спати, було даремною тратою часу — всі сусіди квартири № 1 у цьому давним-давно переконалися. Мадам Бруслевська була несхитна: її власний біоритм, її ілюзорний світ, у якому вона жила, був для неї понад усе. Сьогодні вона мала настрій на арпеджіо.

По-друге, Клавка картала себе за те, що розбазікалася перед практично незнайомою людиною, мучилася, десятки разів прокручуючи в пам’яті запитання Бориса Андрійовича і свої відповіді. Найбільше тривожили її коментарі щодо реакції письменників на постанову про ленінградські журнали. Вона придумувала сотні варіантів того, що слід було сказати замість «я нічого не чула». Може, варто було запевнити: «Всі схвально обговорювали постанову!»? Але насправді це ж не так! І чи не надто пафосно це звучало б? І що вона мала відповісти, якби він спитав про імена тих, хто «схвально обговорював»? Чиє ім’я назвати? Хто справді міг таке сказати? Олександр Євдокимович? А хіба це новина? У відданості нинішнього Голови Президії політиці партії ніхто й не сумнівається! І чого б це він, Голова Спілки, перед нею, секретаркою, розпинався, що схвально оцінює постанову партії?..