Марина Гримич - Клавка

— А тепер, дами й кавалєри, час прийшов для пісні! — урочисто оголосив Борис Андрійович і недвозначно показав на гітару Єлизавети Петрівни, що стояла в кутку біля її тахти. — Можна?

Ця ідея сподобалася Єлизаветі Петрівні. Вона, здається, навіть зітхнула з полегшенням, адже тепер не треба буде ворушити фронтове минуле.

— Бери! — сказала вона. — Тільки її настроїти треба!

— Нє вопрос! — пожартував той і почав своїми білими пальцями (Клавці аж потемніло в очах від того, якими вони були довгими) перебирати струни й підтягувати кілки.

— Ну що, старший сержант Прохорова, вашу улюблену?

Єлизавета Петрівна на мить завагалась, але кивнула:

— Давай! Тільки тихенько, щоб сусіди не почули…

І як тільки зазвучав голос Баратинського, світ для Клавки перевернувся з ніг на голову. Ліричний тенор з ненав’язливою оксамитинкою наповнив її по самі вінця, скрутив її гамівною сорочкою і залоскотав під ложечкою. І все це водночас.

Перед очима постав її рідний Афанасіївський яр, де на схилах відразу після каштанів зацвітали акації. Їх було дуже багато, колись дерева насадили у великій кількості, щоб укріпити схили яру. Запах акацієвого цвіту забивав памороки; здавалося, всі мешканці околиці — і з колишніх прибуткових будинків, і зі старих халуп-мазанок, що зачаїлися між ними, — просто божеволіють. Люди, незалежно від віку, у сезон цвітіння акацій закохувалися заново — у своїх дружин і чоловіків, у чужих дружин і чоловіків, у дівчат і парубків, у зображення на лубкових картинках, у фотокартки кіноакторів. Серце мало не вистрибувало з грудей, і всі незгоди розчинялися в повітрі. Всі були радісні й доброзичливі.

Так тривало два тижні, а потім цвіт акації опадав на сухі глинисті схили, на стежки — і це був другий етап, коли до нестями доводив запах сухого цвіту акації, який густим шаром, немов снігом, укривав Афанасіївський яр.

Дуже часто в ці дні періщив дощ, і з’являвся ще один запах — ностальгійний, запах тих колишніх днів, які вже не повернуться.

Голос Бориса Андрійовича був не менш солодкий, ніж запах акації, і немовби накрив Клавку вуаллю.

Коли пісня закінчилася, Клавка затуманеним поглядом обвела присутніх і побачила, що в принципі романс та його виконавець нікого не залишили байдужим.

Клавці навіть здалося, що Єлизавета Петрівна змахнула сльозу, щоправда, за мить вона переконалася, що це їй тільки здалося. Прохорова — цей відданий справі Леніна член ВКП(б) — все зіпсувала, бадьоро скомандувавши:

— А тепер нашу, фронтову! І можна вголос, хай сусіди чують!

Клавка з досадою подумала: «Це ж треба було так зіпсувати романтичний вечір!» І як у цій Прохоровій поєднується «Шалена дівчинко, одчаю ніжний мій!» і «махорочка». Може, щоб зрозуміти її, і справді треба було народитися не в апартаментах колишнього прибуткового будинку, а в робітничому бараці?

Борис Андрійович пішов проводжати Клавку додому.

Вони вийшли з під’їзду РОЛІТу, і їх огорнула тепла, тиха, ароматна вереснева ніч. Він узяв її за праву руку. Вона не опиралася, хоча знала, що зараз її долоня спітніє… Їй двадцять шість років, її ніхто в житті не брав за руку. Тобто батьки брали, бабуся з дідусем. А от чоловіки — ні.

Їй було трохи незручно, у її лівій руці був загорнутий у папір бутерброд з тушонкою для Емми Германівни і дядь-Гаврила, і вона не знала, що з ним робити.

Баратинський ішов поряд — живий, реальний, неуявний мужчина. Він звернув на неї увагу. І це було чудо. Адже демографічна ситуація після війни не сприяла тому, щоб усі жінки отримали свою пару. Раділи сякому-такому чоловікові. Аби був. А Борис був не сякий-такий. Він був красивий і успішний. І це подвійне чудо.

Красень, бойовий офіцер, письменник… Ну, трішечки кульгає освіта, але хіба це ґандж у порівнянні з тим, яке в нього велике, незлобиве серце! А який у нього подільчивий характер! Чого варте його делікатне ставлення до правил спільного вживання їжі!