— Дам, хлопче, дам! — миролюбно сказав той і продовжив:
— …« Мене цілуючи, ти душу випивала »… — гарно?
Не встиг Борис Андрійович відкрити рота, як вірш продовжила Єлизавета Петрівна:
— « Шалена дівчинко, одчаю ніжний мій! // О, хвилі запашні твойого завивала: // О, літніх сокорів гарячий сніговій, // Що в коло нас кружляв, як ти мені шептала …» — вона затнулася.
— «… Слова, що не найти у мові ні одній» , — несміливо продовжила Олечка. На неї здивовано глянув чоловік, ніби хотів запитати: «А ти звідки знаєш?» — « Але найбільшого для мене повні змісту …» — і стихла.
У кімнаті чомусь запала тиша. Клавка подумала, що негоже лишати цей її улюблений вірш Максима Тадейовича з незавершеною римою, тому продекламувала:
— « Я так любив тебе, примхливу, ніжну, чисту! » — і почервоніла, бо у цей момент Борис Андрійович на неї подивився такими очима, наче вона промовила це особисто для нього.
Цю незручність, здається, помітила Єлизавета Петрівна і прийшла на допомогу Клавці, продовживши розмову про Рильського.
— Звичайно, трохи незвично асоціювати його — такого теплого, такого невибагливого в одязі, такого ірпінсько-садового, такого спілчансько-поблажливого — з «парнаським співцем» із його «смоквами медово-солодкими», з Афродітами, Кіпрідами, Едіпами, Мойрами…
— Чому ви не закидаєте Малишку «Прометея»! — кинулася на захист Рильського Клавка. — А Максим Тадейович, до речі, і сам над собою кпинить: « Й сама поезія, богиня срібнолука, // як „по-класичному“ сказав би я колись ».
— Це звідки? — перепитав Борис Андрійович.
— Із нової збірки «Мандрівка в молодість».
— От ви будете наді мною сміятися, Іване Порфировичу, — адже ви знаний в літературних колах естет, — знову перейшла на «ви» до Глухенького Прохорова. — Але я люблю Рильського зрозумілого — не неокласичного. Зараз, знаєте, суворий час, важкий, повоєнний. І життя в нас суворе, я б сказала, аскетичне…
— По ваших кришталевих келихах у серванті цього не скажеш… — ужалив її Глухенький.
— Не перебивай мене, Ваню, після твоєї контузії у тебе така координація рухів, що якби я щоразу давала тобі пити з цих келихів, то у мене не лишилося б жодного!
Всі засміялись, Олечка делікатно посміхнулася.
— От гад, таки перебив! — жартома дорікнула Прохорова сусідові. — От забула, що хотіла сказати…
— Ви казали, Єлизавето Петрівно, що вам подобається зрозумілий Рильський, — нагадав їй Борис Андрійович.
— Так, такий, як тут:
Хлопченя з розумними очима,
Із чолом високим та ясним, —
Гріє серце постать ця любима,
Це обличчя рідне нам усім.
— То ти не сприймаєш нову збірку Рильського «Мандрівка в молодість»? — спитав її Глухенький.
— Чому? Сприймаю. Він же пише про молодість. Про СВОЮ молодість. А молодість його була така, як він її й описав. Все чесно. І мені навіть цікаво, або, як то кажуть на Євбазі, «любопитно», зазирнути в його молодість. Разом із тим…
Вона обвела всіх поглядом і продовжила:
— …Можливо, в мене не ті смаки, — я, вибачайте, виросла не в мальовничому селі, а в нетрях робітничих слобідок «Більшовика», тому «Пісню про Сталіна» Рильського я сприймаю як свою. От повірите? Мабуть — ні, бо для того, щоб зрозуміти, про що я кажу, вам треба уявити робітничий барак. Ви скажете: пхе! А я вам скажу: в тих бараках, в тих трубах, в тих цехах, у тій грубій реальності також є своя естетика. Вже минуло багато років відтоді, як Рильський написав свою «Пісню про Сталіна», я вже інакше на неї дивлюся, але все одно вона мені близька. Тепер-то я розумію, що Максим Тадейович писав її не як поезію, він складав її, стилізуючи під наші робітничо-барачні частушки, які ми співали вечорами «от нечего делать»!
Всі присутні округлили очі.
— Не вірите? Ось вам:
Нам скорились темні води,
В ноги нам лягли поля,
Розспівалися заводи,
Оновляється земля!
Двостопний ямб, вісім складів, так? А тепер порівняйте:
Глянь-ка, миленький, на небо,
После неба — на меня.
Как на небе тучи ходят,
Так на сердце у меня.
Той самий двостопний ямб, вісім складів.
Уперед полком єдиним
Більшовицька сила йде,
Льотом сталінським, орлиним
Мудрий вождь усіх веде.
— Лізо, ти ж не хочеш сказати, що Рильський… — Іван Порфирович затнувся, зиркнувши з підозрою на Баратинського й не наважуючись висловити крамольну думку.
— Ваню, я хочу сказати, що дурний той, хто вважає цей вірш примітивним. Рильський — майстер слова. У «Пісні про Сталіна» він грається з ритмом, розміром, жонглює фольклорними образами. У цьому є щось молодече, завзяте… Це так само, якби футболіст «Динамо» вийшов пограти у двір з хлопцями…
Читать дальше