Марина Гримич - Клавка

Вона поплескала Глухенького по плечу:

— Ти чуєш рипіння тих важких чавунних вузлів-з’єднань між вагонами? І трави, що стогнуть, зітхають від потяга, який промчав десь по насипу або по мосту над ними…

Іван Порфирович замислився.

— Дивись, — продовжувала Прохорова, — щоб описати цю картину, я вжила вдесятеро більше слів, ніж Малишко у своєму вірші. Звичайно, з погляду мовознавця, — все тут супроти правил мови: і «состави», і «скриплять» замість «риплять», і трави тут чомусь не на землі, а «в землі», і на якому плечі вони зітхають? Просто набір несумісних складників, але — парадокс! Як воно все грає вкупі! Як переливається! Немов сніжинки на сонці!

Іван Порфирович слухав уважно і дуже серйозно.

Тим часом Єлизавета Петрівна продовжувала:

— Ясно, що «состави» — від слова «составлять», український відповідник— «складати». То що — «залізничні состави» перекласти як «залізничні склади»? Але ж у нас «склади» асоціюються з будовою слова, це те, що по-російськи «слоги». То як із цим бути?

Єлизавета Петрівна витримала невеличку паузу.

— А може, не заважати Малишкові, — сказала вона, — нехай у нього ллється поезія, як весняний струмок, несучи за собою і шматочки льоду, і минулорічний розіпрілий під снігом дубовий листок, і галузку з дерева, і мурашку…

Ніхто не перебивав, усі відчували, що цей монолог ще не закінчився.

— Знаєте, я люблю Рильського за те, що у нього все правильно, все бездоганно, у відповідності і з законами мови, і з законами естетики — так, як і має бути… А Малишка я люблю за те, що у нього, начебто, все неправильно, і разом з тим воно також геніальне. Ви тільки вслухайтеся:

— Чудові вірші! — озвався Борис Андрійович. Він уже з’їв картоплину і повернувся впівоберта до Єлизавети Петрівни.

— Так, Борисе, так! — захоплено сказала вона (Клавку здивувало це панібратське «Борисе»). — Як можна кількома рядками окреслити колористичну гаму нічного поїзда («він промчить голубою тінню, в небо кине яркого зерна» ), і звуки, які він видає: «і гуде, і засвище, і заскрегоче…» І все це для чого? Для чого він нагромаджує ці колористично-звукові деталі? А щоб на контрасті прозвучало драматичне: « Так і знай, що цієї ночі він коханого не привіз ». Уявити собі, що відбувається в душі молодої дівчини, в принципі може будь-який поет, а ось передати словами так, щоб тебе пройняло, — не кожен. З чим порівняти стан тієї дівчини? З похиленою вербою? З кущем калини? З курликанням журавлів? Пхе, це вже вчорашній день. Що робить Малишко? В нього «поїзд здригнеться аж до коліс…».

Всі зачаровано дивилися на Єлизавету Петрівну.

— Геніально! — пафосно сказав Борис Андрійович.

— Так, Борисе, так! Головне, що Малишко робив це мимоволі, а не як математик, що все розрахував. Поезія сама виливається з нього! А тепер проаналізуйте, що він собі дозволяє! Просто хуліганські вчинки щодо мови! По-перше, неузгодження числа. « Поїзди гудуть за Ірпінню ». Це в нас що? Множина? А «він промчить голубою тінню» . Це в нас що? Правильно! Однина! Хто собі може це дозволити? Лише Малишко. А довільне жонглювання наголосами? « В небо кине яркóго зерна »!..

Єлизавета Петрівна замовкла. Знову запанувала пауза.

— Щось задовгим вийшов мій монолог… — розсміялася вона.

— Та ні, це був чудовий монолог! — зробив їй комплімент Борис Андрійович. — Можна я вас цитуватиму? — спитав він.

— Та цитуй, цитуй… — махнула рукою Прохорова.

Тут вступив у розмову Іван Порфирович.

— Що не кажи, Лізо, але я прихильник Рильського. В нього все виміряно, виважено, досконало. Він ніколи не пропустить неохайності, навіть, як ти кажеш, геніальної, як у Малишка. У нього кожен вірш — як кришталевий келих, — він показав на буфет, де стояли різнокольорові кришталеві фужери і чарки, які хазяйка охороняла, мов левиця, від гостей і майже ніколи не виставляла на стіл. — Ти до нього легенько доторкнешся нігтиком, а він дзвенить…

Борис Андрійович узяв його за руку:

— Іване Порфировичу, дайте мені свої вірші почитати! Я просто захоплений, як поетично ви охарактеризували творчу манеру Максима Тадейовича!