Марина Гримич - Клавка

Тим часом Борис Андрійович розповідав якусь фронтову історію — і це було щось дуже банальне, із репертуару всіх фронтовиків, які вихваляються своєю доблестю у веселих компаніях. Клавка подумала, що цю розповідь можна пропустити повз вуха і трохи проаналізувати ситуацію: нарешті до неї дійшла фраза «це наш новий сусід». Як сталося, що вона, через чиї руки проходять усі спілчанські папірці і плітки, нічого про це не знала?

Клавка, смакуючи делікатесом, потайки розглядала гостя і розмірковувала: старший лейтенант (це вона могла розібрати з погонів) незрозуміло яких військ (на цьому вона не дуже зналася), «грудь» насправді не в орденах, а в медалях. Стрижка — неармійська, видно, що він давно не був у перукаря. Після госпіталю, чи що? Але ж там усім профілактично голять голови, щоб не завелися воші. Він отримав ордер на житло в обхід спілчанської житлової комісії, яка (а це Клавка знала напевне) поки що не засідала. Та й у Спілці він не з’являвся, принаймні в робочий час, бо Клавка його бачила вперше. Вся ця історія її дещо бентежила: ще вчора вони з Єлизаветою Петрівною планували передати цю кімнату Глухенькому, аж виявляється, тут давно все було вирішено: на неї претендував незнайомець, чию належність до Спілки письменників явно можна було ставити під сумнів.

Як він назвався? Баратинський? Таке прізвище в списках членів і кандидатів у члени Спілки письменників не значиться. Ні за нинішній, 1947 рік, ні за минулий, ні за позаминулий. Клавка знала це точно, бо сама не раз передруковувала списки для різних звітів — і в алфавітному порядку, і за організаціями, і за партійністю, і за участю у Великій Вітчизняній війні… Стоп! Він щойно демобілізувався. Може, він вступив у Спілку до війни? Повоєнні списки складалися заново в міру повернення письменників з війни і з евакуації. А от старі…

Жуючи бутерброд з тушонкою, Клавка напружила пам’ять: нещодавно вона підшивала в архів спілчанські документи 1940–1944 років. У переліку за 1940 рік такого імені точно не було. Клавка це добре пам’ятає, бо серед 94-х прізвищ третина були єврейські, решта — українські за винятком не більше десятка російських. Такого «кучерявого» прізвища — «Баратинський» — серед них не значилося. Здається, і серед кандидатів у Спілку. Щоправда, є в архіві за передвоєнні роки один документ — Клавка запам’ятала його через дуже незграбну назву: «Список писателей, членов украинской организации Союза советских писателей, по разным причинам не попавших в основной список». Може, він там? Треба в понеділок звірити.

Напевно, вона надто глибоко поринула в свої роздуми, бо схаменулася лише тоді, коли Олечка легенько підштовхнула її ліктем під ребро.

Клавка підняла очі, роззирнулася і з міміки присутніх зрозуміла, що від неї чекають відповіді.

— Вибачте, ви мене щось запитали?..

— Так, — озвався Борис Андрійович. — Я поцікавився: чим ви сьогодні, у вихідний день, займалися у Спілці?

Всі тридцять два бездоганних зуби свідчили про надзвичайно приязне ставлення гостя до неї, і це розвіяло всі її тривожні думки щодо їх власника.

Її серце знову загупало у грудях, і вона, неначе відмінниця на уроці, поквапилася з відповіддю:

— Готуємося до Пленуму щодо виконання Спілкою письменників України постанови ЦК ВКП(б) «Про журнали „ Звезда “ і „ Ленинград “ ». Роботи багато, доводиться працювати і по вихідних, оце друкувала доповідь Корнійчука…

Вона була вже зібралася переказати текст промови, аби вислужитися перед старшим лейтенантом, як побачила за його спиною кам’яний вираз обличчя Єлизавети Петрівни і її приставлений до губів палець, як на плакаті «Не болтай!».

Клавка, щоб не вибовкнути щось зайве, вирішила натомість розсміятися якомога безтурботніше.

Ті, хто знав Клавку — Єлизавета Петрівна, Іван Порфирович, Олечка, — відчули фальш, але дарма, головне, що вона виграла час, щоб якось обдумати свої наступні дії після таємного знаку Прохорової, і, як тільки рятівна ідея спала їй на думку, перейшла на звичайний тон:

— Єлизавето Петрівно, я там принесла з ремонту примус, Яша сказав, що отвір у форсунці нестандартний, йому довелося зробити для вас нову голку для її прочистки.

— Ти передала Яші привіт від мене? — підтримала розмову Прохорова.

— Аякже! Він дуже тішився! Ви ж знаєте, він купує журнал «Барвінок» лише заради ваших віршиків!

— Милий, милий хлопчик! — Прохорова була зворушена.

На обличчі старшого лейтенанта, що виявився нікудишнім актором, кілька хвилин було написане отетеріння від того, що Клавка несподівано різко обірвала ниточку теми, яка його так цікавила. Але він швидко себе опанував і втрутився: