Марина Гримич - Клавка

«О, Максиме Тадейовичу, знову перепаде вам на Пленумі, як на минулорічних зборах!» — подумала Клавка і уявила, як він сидітиме, незворушно реагуючи на критику, і переживатиме не стільки за себе, скільки за Катерину Миколаївну: аби лише ніхто не передав їй нічого! Клавка була готова до того, що дружина Рильського ревно її розпитуватиме про Пленум, але добре запам’ятала урок від Максима Тадейовича: Катерину Миколаївну оберігати від поганих звісток!

Клавка пробігла очима кілька наступних сторінок і згадала уривок розмови між Корнійчуком і Рильським, коли вона заносила в кабінет голови Спілки гарячий чай на таці: «Ви ж розумієте, Максиме Тадейовичу, мені доведеться вас критикувати… Така установка… — Рильський мовчав. — А від вас Центральний Комітет теж чекає виступу. Чекає пояснень…» Олександр Євдокимович очікувально підняв очі на Клавку, мовляв, щось задовго ви розставляєте чай! Та все зрозуміла і шмигнула геть з кабінету.

О, Максиме Тадейовичу, ви навіть не підозрюєте, що тут готується!

«Для того, щоб знайти коріння цих помилок, ми мусимо коротко згадати, як зростала наша українська радянська література. Як ішла боротьба за звершення більшовицьких ідей в літературі. Ви всі знаєте, що на Україні були буржуазно-націоналістичні організації (ВАПЛІТЕ, неокласики й інші), цілі групи буржуазно-націоналістичних декадентів. З ними вели боротьбу передові письменники, їх розгромили наш народ, наша партія, наш Центральний Комітет партії під керівництвом тов. Кагановича. Уявіть собі, коли б іще кілька років процвітали ці буржуазно-націоналістичні організації, до чого могла б дійти наша література».

Клавка відчула потребу терміново поговорити з Єлизаветою Петрівною. Вона не могла впоратися з хвилюванням, яке несподівано її охопило. Зиркнула на годинник: за двадцять п’ята.

«Ще двадцять хвилин попрацюю, а потім — на чайок до Прохорової».

Ті двадцять хвилин далися їй нелегко.

«Про те, що в Спілці письменників до війни була певна аморфність, притуплення критики, нас не раз попереджував при зустрічах М.С. Хрущов. Але ми не зробили належних висновків. Нам здавалося: життя прекрасне, край цвіте, книг з’являється все більше і більше, всі в доброму настрої, всі веселі. Почалися безкінечні ювілеї, зустрічі за чашкою чаю. Одне одному виголошували тости:„Ви великий і незрівнянний!“ Йому відповідали: „А ви ще більші“. І так у нас повелося. Майже всі були „великі“, „талановиті“, „гордість літератури“. Багато було високопарних епітетів. Без цього неможливо було так якось просто звернутися до товариша, колеги по перу. А неодмінно зверталися з високопарними епітетами, як тільки збиралися 5–6 чоловік. А як бенкет, то щось невимовне творилося. Звідси, товариші, й атмосфера».

Ой, як Клавка часом нудьгувала за тією атмосферою: вона якраз повернулася після евакуації у щойно визволений Київ, потрапила в письменницьке коло… Всюди панувала радість від того, що наші наступали, всі розуміли, що треба потерпіти ще трохи, і перемога буде за нами! Худорлявий Максим Тадейович завжди був у парі з Вагеном Маміконяном, як Дон Кіхот зі своїм вірним Санчо Пансою, — той іще в евакуації вів усі фінансові справи Спілки і тепер був її відповідальним секретарем. Все вирішувалося якось по-домашньому, одне одному допомагали, підтримували… Письменники поверталися з евакуації, з фронту. Разом облаштовували побут, ремонтували РОЛІТ… Усі перебували у якійсь ейфорії — от зараз почнеться нове життя, знову поллється рікою творчість…

«Деякі письменники-комуністи забули, що їм партія доручила керувати найгострішою ідеологічною зброєю на ідеологічному фронті — радянською літературою. Навпаки, вони запобігали інколи перед частиною тих письменників, які в минулому перебували в буржуазно-націоналістичних організаціях. А тим здалося, що без них обійтись не можуть в будівництві української літератури. Їм, як кажуть, запаморочилося в голові. Так, товариші, було. Вони почали навіть з погордою ставитися до передових партійних і непартійних більшовиків — літераторів і до нашої молоді, хвалили тільки тих молодих, які некритично себе поводили, наслідували не передове за формою і змістом, а все відстале, все далеке від нашого нового соціалістичного життя, від ідей Леніна і Сталіна. Тих же, що намагалися критикувати, називали „безбатченками“, яким, мовляв, недорога українська література, причому слова „радянська література“ випадали…»