Марина Гримич - Клавка

— Якщо мова зайшла про примус, чи не скажете, де мені поставити свій? Чому у вас така мала площа спільної кухні? Зазвичай у комунальних квартирах кухня — чи не найбільша кімната.

— О, це головна ролітівська інтрига, — взялася до пояснень Єлизавета Петрівна. — РОЛІТ будувався в тридцяті, коли була популярна ідея згуртувати письменників в одну велику дружню комуну. Літератори, за задумом, не повинні були витрачати свій дорогоцінний час на щоденний побут, а творити, тому в приміщенні будинку було спроектовано їдальню, власне, кухню — у підвалі між нашим і сусіднім під’їздами. Там ми один час купували готову їжу. А як не хотіли їсти їхнє, приносили свої продукти — хто з базару, хто з села, — і кухарі нам з них готували страви. А кухні в квартирах РОЛІТу призначалися лише для того, щоб розігріти їжу і випити чай з пиріжком. Але це не прижилося. От і маємо зараз таку ситуацію… Зате бачили, яка у нас велика ванна?

— Тобто ви готуєте на кухні по черзі чи кожен у своїй кімнаті? — пропустив додаток про ванну як несуттєвий Баратинський.

— Хто як, — стенула плечами Єлизавета Петрівна. — Я нечасто готую, а якщо й користуюся примусом, то тільки на кухні й так, щоб не заважати Олечці. Тут у мене багато книжок, паперів, боюся пожежі… Інколи прошу Мотю щось зготувати…

— До речі, якщо вам знадобиться щось зварити, можете кликати її, — додала Олечка. — У неї чудово виходить борщ.

— Мотя — це хто? — поцікавився Баратинський.

— Це небога Івана Порфировича, сирота. Вона живе у нас і допомагає нам по хазяйству. Зараз якраз вкладає нашого синочка спати.

У розмову включився Іван Порфирович, поставивши несподіване запитання гостеві.

— Ну то що, товаришу старший лейтенанте, чи можна поцікавитися, що саме ви пишете?

Голос його був непривітний. Але це помітили лише ті, хто його знав. Баратинський ніякого каверзу не вчув. Іван Порфирович, як і Єлизавета Петрівна, у Спілці ще з довоєнного часу, і ясно, що йому не сподобалася у новому співмешканцеві його «зашифрованість».

— Я пишу прозу. Сучасну прозу.

— Сучасну? Це як? — Клавка помітила, як ліва рука Глухенького почала трястись і він автоматично сховав її під стіл.

— Методом соціалістичного реалізму! — відбарабанив Баратинський.

— Цікаво, юначе, а що ви розумієте під методом соціалістичного реалізму? — Іван Порфирович хвилювався, і це стурбувало Олечку, вона поклала руку йому на коліно.

— Що я розумію? Іване Прокоповичу…

— Порфировичу… — підказали йому Клавка з Єлизаветою Петрівною.

— Іване Порфировичу, розуміє Комуністична партія. Розуміють товариші Сталін, Молотов і Жданов! А я лише вчуся у них і намагаюсь іти по дорозі, яку вони проклали!

І він знову посміхнувся на всі тридцять два зуби, обвівши зухвалим поглядом (бачите, який я молодець!) присутніх. Клавці той погляд не сподобався, і вона опустила очі.

У кімнаті запанувала пауза.

Баратинський з награним здивуванням обвів присутніх поглядом:

— Я сподіваюся, всі в цій кімнаті опрацювали матеріали минулорічного Пленуму ЦК ВКП(б) про журнали «Звезда» і «Ленінград»?

«Всі в цій кімнаті!» — ця фраза зачепила всіх за живе.

Ще не встиг оселитися, а вже починає повчання.

«Хай би він не продовжував! Нехай би він промовчав!» — у душі зверталася невідомо до кого Клавка. Їй так хотілося, щоб він справив на всіх, в тому числі на неї, позитивне враження.

— «Сила радянської літератури, найпередовішої літератури в світі, полягає в тому, що вона є літературою, в якої немає і не може бути інших інтересів, крім інтересів народу, інтересів держави», — процитував він напам’ять текст постанови, а оскільки напружена тиша не порушувалася, продовжив: — «Завдання радянської літератури полягає в тому, щоб допомогти державі правильно виховати молодь, відповісти на її запити, виховати нове покоління бадьорим, віруючим у свою справу…».

Всі звернули увагу на слово «віруючим» і посміхнулись, але, про всяк випадок, кожен — у свою тарілку.

— «…виховати нове покоління, яке віритиме в свою справу…» — сказала Єлизавета Петрівна.

— Що? — не зрозумів Баратинський.

— Ви неправильно переклали текст партійного документа, Борисе Андрійовичу! — делікатно, проте не без іронії, зауважила Єлизавета Петрівна. — Слово «віруючий» має в українській мові інше значення, яке не дуже пасує до постанови Центрального комітету. Будьте обережні надалі, — в її голосі зазвучала псевдосестринська нотка. — Адже наступного разу вам може трапитися не така доброзичлива компанія, як ми…