Марина Гримич - Клавка

Клавка подумала, що з боку Єлизавети Петрівни було не дуже слушно порівнювати «Пісню про Сталіна» з частівками. Принаймні в присутності чужих. Очевидно, так подумала й Олечка Глухенька, бо поспішила зам’яти тему «побутовщиною»:

— Швидше сідайте до картоплі, бо вже вичахає!

Ця ідея сподобалася всім, вони кинулись до столу і взялися чистити картоплю від «мундирів». На настійливі вмовляння Олечки Борис Андрійович сказав:

— Нас так учили в дитячому будинку, все має бути порівну. І поки старші не наїдяться, менші не можуть брати добавки.

«Бідненький! Виріс без мами-тата!» — пожаліла його Клавка.

— Їж, їж, — заспокоїла його Прохорова, — тут кожному по дві картоплини, — а тоді повернулася до Клавки:

— Поки тебе не було, Клавочко, ми тут з’ясували з Борисом Андрійовичем, що ми служили в одному підрозділі: обоє в репатріаційній комісії. Займалися сусідніми таборами — я у Міттенвальді, він — у Реґенсбурзі. — І вона значуще підморгнула.

Клавка інформацію зафіксувала: Баратинський — з НКВС.

— Так, це були чудові часи! Європа лежала у наших ніг… — замріяно сказав той.

— …біля наших ніг, — виправила його Єлизавета Петрівна.

— Так, біля наших ніг! Ясно, що ми не виграли б війну без наших союзників…

— Борисе… — з докором у голосі перебила його Єлизавета Петрівна. Говорити про союзників серед цивільного населення вважалося неприйнятним.

— Та тут усі свої! — хвацько заявив той у відповідь. — Я хотів сказати, що ми були сповнені гордістю від того, що це ми — радянський народ під керівництвом Йосипа Віссаріоновича Сталіна — задушили фашистського гада. Ми були неначе у стані сп’яніння. Ми відчували себе визволителями людства і захмелілі цим почуттям ходили по Відню, Мюнхену з високо піднятою головою. Правда ж, Єлизавето Петрівно?

— Правда! — без особливого ентузіазму відповіла вона і, щоб покінчити з цією темою, спитала у нього: — Коли ти збираєшся переїжджати?

— А що мені переїжджати? Як казав Шолом Алейхем устами хлопчика Мотла, «Мне хорошо, я — сирота!» — він показав знову всі тридцять два зуби.

— Може, ваша Маша… чи… як звати вашу племінницю?.. — звернувся він до Олечки.

— Мотя…

— Може, ваша Мотя допоможе мені помити кімнату? А я вам за це — тушоночки! — розсміявся він.

Олечка була дуже задоволена таким обміном:

— Так, Борисе Андрійовичу! Ми вам допоможемо! Не переживайте!

— Треба буде роздобути десь ліжко, стілець і стіл. Я так скучив за творчою працею! — Він потягнувся і щасливо закрив очі. — Чекаю — не дочекаюся, коли зможу покласти папір на стіл, розгладити його, вмочити перо в чорнильницю і написати перше речення…

— І що збираєтеся писати, юначе? — поцікавився Іван Порфирович.

— Я задумав роман, велике епічне полотно. Поки що у мене тільки назва: «На руїнах Європи…» Як вам? Звучить?

— Солідно, — чи то серйозно, чи жартома сказав Глухенький.

«А друкарка вам не знадобиться?» — подумки спитала Клавка, спідлоба глипнувши на нього.

І той, неначе почувши запитання, обдарував її красномовним поглядом: «Аякже!»

Перспектива написання майбутнього роману не на жарт захопила Бориса Андрійовича.

— Нам з Єлизаветою Петрівною пощастило перебувати в американській зоні, на території Баварії. Ми займалися поверненням наших людей на батьківщину. Американці не так вставляли нам палки в колеса, як британці — в Ганновері чи Гайденау. Якби ви знали, наскільки… — він затнувся. — Єлизавето Петрівно, як сказати українською мовою «бдительный»?

— Пильний… — Єлизавета Петрівна зовсім не мала настрою і вже не приховувала це.

— Наскільки пильними ми мусили бути, щоб ніяка мишка повз нас не прошмигнула!

З виразу облич присутніх Клавка побачила, що не всі зрозуміли, про що йдеться. Чесно кажучи, вона й сама туманно уявляла суть справи. Дещо колись їй пояснювала Єлизавета Петрівна, однак украй побіжно і дуже обережно. У Спілці, в РОЛІТі належність будь-кого до НКВС і МГБ, хай навіть у минулому, не додавала авторитету.

— Борисе Андрійовичу, я щось не зрозуміла: що ви маєте на увазі? — спитала Олечка, висловивши, без сумніву, думку всіх присутніх.

— Під час війни дуже багато наших співвітчизників — переважно молодих людей — потрапило на роботу до Німеччини. Слово «остарбайтери» чули?

Олечка кивнула.

— Після війни їх усіх треба було повернути на батьківщину. Тобто репатріювати. І ось наше з Єлизаветою Петрівною відомство цим і займалося.

Прохорова сиділа з демонстративно знудженою міною. Іван Порфирович з широко розкритими очима напружено слухав Баратинського.