Марина Гримич - Клавка

Клавка витягла другу сторінку і подала її Олександрові Сергійовичу. Той пробіг очима обидві сторінки і, схвально стиснувши губи, похвалив:

— Жодної помилки. Жодної опечатки. Чудово!

Клавка встала з-за столу і стала «чекати подальших розпоряджень», як її вчив Олександр Євдокимович.

Бакланов наче й не поспішав. Він розмашисто поставив свій підпис, акуратно вклав лист у конверт, заклеїв його, поклав конверт разом зі стенограмою в папочку і почав зав’язувати мотузочки, про щось думаючи.

— Де ви живете, Клавдіє Дмитрівно? — зненацька спитав він.

— Що? — їй здалося, що вона неправильно зрозуміла запитання.

— Де ви живете? — повторив Олександр Сергійович, Клавці здалося навіть, що весело.

— У Києві… — невпевнено відповіла.

— А яка у вас адреса?

— Вулиця Чкалова, 45-в, квартира 1.

— Значить, біля РОЛІТу?

— Так! — посміхнулася вона.

— О, посмішка номер два, — пожартував Бакланов і собі посміхнувся.

Його жовтувате обличчя просвітліло.

— Ну що ж! — сказав він. — До побачення! Не загубіть по дорозі папочку!

— Ну що ви! — зашарілася Клавка, промовила подумки «Тіпун тобі на язика», а вголос «До побачення!».

Він простягнув їй руку для прощання, вона — у відповідь — свою. Потиск його руки був сильним і здався Клавці задовгим.

Вона підняла очі й почула:

— До зустрічі, Клавдіє Дмитрівно!

Удома на неї чекала несподіванка.

Тільки-но вона повернула ключа у дверях і прочинила їх, як побачила в коридорі Арона Мойсейовича — в костюмі і при краватці. Клавка здивувалася: її сусіди по квартирі, коли чують, як відкриваються двері, зазвичай розбігаються по своїх кімнатах, щоб зайвий раз не спілкуватися. А тут при вході та ще й при параді! Може, зібрався куди? Клавка звернула увагу, що Арон Мойсейович хоч і вдягнений урочисто, проте взутий у свої м’які, мало не пухнасті тапочки.

— Добрий вечір, Клавочко! — привітався він дуже чемно, випередивши її традиційне «Здрасьтє!».

— Добрий вечір, Ароне Мойсейовичу! Кудись зібралися?

— Ні, — не збентежився він. — Просто почув, що ви повернулися з роботи, вирішив спитати вас, чи нічого вам не треба?

Клавка отетеріла і запідозрила щось неладне. Вона попрямувала до своєї кімнати, яку ніколи не зачиняла на ключ.

Арон Мойсейович закашлявся, прочищаючи горло.

— Тут до вас приїжджали… — він делікатно опустив підмет у реченні. — Дещо завезли, — знову інтрига в будові речення. — Я сподіваюся, ви не розгніваєтеся, що ми з Гаврилом Йосиповичем занесли вам усе в кімнату…

Клавка рвонула на себе двері.

Посередині кімнати стояв величезний букет гвоздик (до речі, у вазочці Арона Мойсейовича), а поряд — дерев’яний ящик зі свіжими яблуками в тирсі.

— Що це? — пробурмотіла Клавка.

Тут зі своєї кімнати виліз пом’ятий дядь-Гаврило:

— Клавко, тут під самий дім заїхала цековська машина, а з неї два мужика — з отакими мордами, — він красномовно показав на собі розміри облич нежданих гостей. — І до нас: «Де тут живе Клавдія Дмитрівна Блажкевич?» Ми з Ароном Мойсейовичем: «Вроді тут!» — «Ну, то передайте їй це», — і вносять отакен-ний букет і ящик яблук. Я вобше язик проковтнув, добре, що Арон Мойсейович докумекав спитати: «А від кого?» А вони на те, знаєш шо? «Она знаєт!»

Клавка бухнулася в крісло.

— Клавочко, все добре? — запобігливо спитав Арон Мойсейович. — Може, таблеточку?

— Все добре, Ароне Мойсейовичу! — відгукнулася вона.

— Тоді на добраніч! Коли що — не соромтеся, відразу до нас!

— Або до нас! — почувся з-за дверей голос Рози Миронівни.

— А вазочку можете залишити собі! — перекрикнув її Арон Мойсейович.

— Якщо потрібна ще одна вазочка, то прямо до Рози Миронівни! — почувся голос сусідки. — У тьоті Розочки єсть всьо!

Клавка не дослухала до кінця сусідського соцзмагання у красномовстві, а напружено думала:

«Що відбувається? Це так дякують в ЦК за дві надруковані сторінки? Чи це щось інше?»

Клавка розсердилась на себе: що значить «щось інше»? Як вона могла таке подумати? Щоб він — Олександр Сергійович Бакланов — і вона!.. Він — завідувач Відділу пропаганди, а вона — друкарка. Який може бути між ними зв’язок?

Вона згадала його жовтувате обличчя, строгий вигляд, його кабінет, його презентабельну секретарку — ні, цього не може бути! І тут спливло в її пам’яті — довгий, аж надто довгий потиск руки, принюхування до духів, його жарти щодо її нечастих посмішок…

«Е, ні, Клавко, це не платня за дві надруковані сторінки, це щось інше… Це „ оте“».