Iван Карпенко-Карий - Бурлака

Петро (входить). Здрастуйте вам та боже поможи!

Писар (здригнувся). Тьфу! Злякав! Не мiшай, здiлай милость! Женська пола… Де ж вона, та цифра? А бодай тебе… Мiшають раз у раз… Загубив… Женська пила… жен-ська пола… Чого тобi треба?

Петро. Хiба я знаю, чого покликали.

Писар. От ти й роби тут статистiку! (Пiднiма голову.) А, це ти, Петре?

Петро. Я. Що тут за дiло таке?

Писар. На тебе учитель жалiвся, казав, що ти требував вивчить твою собаку в школi, тодi будеш платить грошi на школу.

Петро. Ну так що ж, що казав? Велике цабе ваш учитель! А за вiщо я буду даремно грошi платить? Може, це й не на школу, - почiм я знаю? Хiба ви книги нам показуєте.

Писар. Ти, Петре, не вчись у Панаса, бо й тобi те буде, що йому.

Петро. За вiщо? От яку обiду зробив учителевi! Я ж i не йому казав, а Сидоровi! Та де ж- лiзе та й лiзе. в вiчi: давай грошi на школу! А я йому й кажу: не дам, бо в мене дiтей немає в школi, нехай, кажу, той дає, чиї дiти в школi вчаться, а як хочете, кажу, з мене грошi править, то нехай учитель вивчить мого собаку Гарапа читать i писать, однаково у мене дiтей нема. Ото тiльки всього й казав, для шутки. Який великий грiх!

Писар. Бо й великий! Як ти мiг сказать, щоб учитель вчив твою собаку там, де християнськi дiти вчаться? Тепер он яка тобi покута: вiзьмеш оцю бумагу i пiдеш з нею до всiх учителiв. Нехай прочитають її i розпишуться, що ти в них був.

Петро. Що ж то за бумага? Може, ще всякий учитель штовхана менi дасть, як прочита її!

Писар (бере бумагу i чита). Слухай: "Господам учителям и учительницам. Волостное правление просыть покорнейше вас, гг. учытеля и учытельныци, розъясныть посылаемому при сем крестьянину Петру Червоненку, как должно обращаться крестьянину к народным учителям, и учительницам, и школам, ибо дозволительно ли выражение его, Червоненка, против учителя в том, что сельския власти понуждали его, Червоненка, к платежу на школу оклада по разверстке общества, то Червоненко выражался против чести народных учителей, как не имеет детей, то говорит: пусть учитель выучит мою собаку читать и писать в той-школе, где обучаются крестьянски диты, и тогда только он согласится платить повинности на сельскую школу, как не имеет детей, не имевши детей, то волостное правление предполагает лучше идти ему самому в школу и учиться грамоте, а не оскорблять тем народных учителей, ибо хотя собак и обучают, но не такие учителя и не в народных школах, и более того, что собаки грамоте писать и читать выучить нельзя, то разъясните ему, гг. учителя и учительницы, суть дела, как он должен обращаться к учителям и народным школам, не оскорбляя таковых своими выражениями". (Дає бумагу Петровi.) На та iди здоров, бо менi нiколи.

Петро. Що ж воно таке, я нiчого не розберу! То це волость хоче мене в школу оддать, чи що?

Писар. Та нi. Пiдеш до учителiв, вони з тебе поглузують трохи, - тямиш?

Петро. А як не пiти?

Писар. То в холодну запремо.

Петро. А бодай тебе! I так гiрко жить, а тут ще паничiв учителями понадавали! Бiйся за нього i поза очi що-небудь казать! (Взяв бумагу.) Треба повiсить, бiсової пари, Гарапа, а то через нього ходи тепер, а все Сидiр, це вже Сидiр, це вже його масло!

Сидiр (з пляшкою). А цей чого тут?

Петро. Хотiв був тобi ребра полiчить, та нiколи - пiду до учителiв, може, порозумнiщаю. Прощайте! (Iдучи.) А тiї, Сидоре, за брехнi своєю смертю не вмреш. (Вийшов.)

Сидiр. Ти не дуже…

Писар. Годi вам, давайте! (Потира руки, слину ковта, а далi, сплюнувши, каже.) Та давайте-бо вже, а то неначе хто крючками тягне за печiнку!

Сидiр (налива). Нате, нате!

Писар п'є помалу, смакуючи. Сидiр виймає кусочок хлiба i подає; писар спльовує, нюхає хлiб i вiддає назад.

Писар. Ну, бiльше сьогодня не треба. Тепер покурю та й за статистiку! (Робить цигарку.)

Сидiр п'є. Чути дзвiнок поштарський. Сидiр торопко ховає пляшку i чарку, а писар пiдбiгає до вiкна.

Тьфу! Думав - становий!

Сидiр. А то ж хто?

Писар. Земська пошта… Мабуть, вже є що-небудь за статистiку! Коли б мерщiй її здихаться - здається, аж поздоровшаю.

Поштар (з сумкою через плече). Здрастуйте!

Писар. А, моє вам почтенiє, Полiкарп Данилович! А що новенького?

Поштар. От вам письмо вiд Казюки, а от вам пошта, може, тут i є що нове. Я вже третiй день з города. Поспiшаю оце, щоб хоч сьогодня на нiч вернуться, - просрочив трохи. А у вас пошти нема?

Писар. Та єсть тут срочнi бумаги про статистiку, та не готово, а через неї й другi бумаги лежать…

Поштар. Ну, бувайте здоровi! Нiколи менi… Ще дiло е до попа. (Чоломкається i виходить.)