Лізелотта Вельскопф-Генріх - Сини Великої Ведмедиці

Пурпурово-золотаве сяйво сонця, що сходило, вже чалило все яскравим весняним світлом. Адамс був стомлений від безсонної ночі і чекав на зміну. Внизу, на подвір'ї стоянки, брязкотіли миски: раурайтери і солдати вмивалися біля насоса. Вони сміялись, розмовляли і оббризкували один одного водою. Джіма, що мав заступити Адамса, серед них не було. Певно, ледар ще й досі спить. Адамс перевів погляд на двері темного низького блокгауза, що тепер одночасно був за спальню для команди і за стайню. Тупотіли коні. Тобіас саме виводив їх на подвір'я. Тепер їх не залишали на ніч у загороді, бо часи вже не були такі мирні, як два роки тому. Повстання дакотів проти білих завойовників набрало ширших розмірів і посилилось. Ішли навіть чутки, що передбачаються великі воєнні дії. Звістка про те, що два генерали мають виступити проти дакотів — наймогутнішого і найнезалежнішого племені сіу, докотилася навіть сюди, до самотнього віддаленого військового поста.

Джім, певно, знову напився і спить як убитий. Інакше пін би уже давно прийшов змінити Адамса. Навіть будинок коменданта, прибудований до сторожової вишки з південного боку старого блокгауза, вже ожив. Майор Сміт вийшов я дверей свого кабінету і, здається, віддавав якісь розпорядження. Обидва блокгаузи, старий і новий, а також сторожова вишка були обнесені високим частоколом. З західного боку частокіл з'єднували великі двостулкові ворота. Вони саме з скрипом відчинилися, бо Тобіас збирався вигнати у степ табун коней.

Мружачись, Адамс знову поглянув навколо. Час тягся так повільно, а поповнення і валка з патронами, що на них чекали у форті, ще й досі не прибули. Для старих крем'яних рушниць ще було дві повні бочки пороху і свинцю, але патронів лишилося зовсім мало. Непевна справа — захищати форт, коли доводиться рахувати патрони після кожного пострілу.

Думки молодого вартового раптом обірвалися, бо несподівано він помітив в одному з видолинків по той бік річки двох вершників у широких шкіряних капелюхах з відвислими крисами. Адамс не міг увесь час стежити за ними, бо вершники то виринали, то знову зникали серед пагорбів. Але було цілком ясно, що вони без упину гнали галопом, своїх, певно, вже потомлених коней, прямуючи до форту. На коні, що йшов попереду, сиділо двоє. Мабуть, у одного з них загинув кінь.

Адамс свистком подав тривожний сигнал. Нарешті в Джіма прокинулось сумління. Ніяково посміхаючись, він прожогом вискочив з старого блокгауза, перебіг подвір'я і піднявся сходами на вишку, щоб змінити Адамса. Аж тепер білявий хлопець міг залишити свій пост. З гуркотом спустився він униз, миттю вибіг крізь відчинені ворота, скочив на свого гнідого і понісся до броду назустріч незнайомим прибулим.

Коли обидва вершники переходили річку, Адамс упізнав їх. Здивований, він відчув одночасно і радість і гнів. Оце так несподіванка: перед ним були Томас і Тео — пастухи його батька. Як вони потрапили сюди? Які новини принесли з собою? Чого їм треба від нього? Він ніколи не подавав додому жодної звістки про себе. Звідки ж вони довідались, де його шукати? І в якому вигляді прибули! Забризкані кров'ю, на змилених конях! Ще з хлоп'ячих років Адамс дуже любив обох братів-близнюків — Томаса і Тео. Завжди веселі, з яструбиними носами, вони були разюче схожі один на одного і ще й нарочито підкреслювали цю схожість тим, що однаково одягались і їздили на однакових рябих конях. Радість побачення переважила в Адамса почуття досади. Він махнув рукою, обоє прибулих відповіли йому на привітання і радісно загукали своїми каркаючими голосами. Їхні коні перейшли вбрід річку.

Не менше здивувала Адамса і поява третьої особи, що сиділа на коні разом з Томасом. Це була дівчина, справжнісінька дівчина! Юнак уже давно не бачив жодної жінки, і образ цієї дівчини відразу ж заполонив його фантазію. Вона, безперечно, була вродлива: струнка, білява, але обличчя бліде як крейда, а одяг вкритий плямами крові. Та що це за одяг на ній! Майже до землі спадала довга широка спідниця, а стан був тісно затягнутий корсажем, — вона хоч і була гарненькою, але мала такий кумедний вигляд. Коли обидва вершники опинилися на південному березі, Адамс допоміг дівчині зійти з коня і, поставивши її на землю, обійняв своїх давніх приятелів — Томаса і Тео.

— Ви що це, з червоношкірими билися? — спитав він, показуючи на плями крові.

— Адамсе, хлопче, мало сказати — билися! Банда захопила увесь ваш транспорт з боєприпасами…

— Що? Що таке? — схвильовано вигукнув Адамс.