Лізелотта Вельскопф-Генріх - Сини Великої Ведмедиці

Адамс також підсів до гурту. Тут можна було почути багато всіляких новин. Повстання дакотів, яких мали зігнати у резервації, поступово набували все більших розмірів, і кожний передбачав жорстоку, довготривалу боротьбу, поки не вдасться остаточно підкорити плем'я. Найнятись до війська — це значить і надалі заробляти на убогий, небезпечний, але усе-таки певний шматок хліба. І, крім того, це давало змогу лишатися поблизу «обітованої землі» — родовища золота в Чорних горах. Адамс глянув на майора, що в майбутньому мав стати його командиром. Сільський хлопець не звик коритися чужинцям, і навіть сама думка про це була йому неприємна. Але що ж він міг вдіяти? Він збирався найнятися убивати індійців, які за договором дали йому землю, і мав це робити за гроші для людей, що позбавили його цієї ж землі. Адамс намагався не думати більше про Гарку, бо соромно було, що він ступив на такий шлях: хлопець відчував себе худобиною, яку женуть дорогою, підганяючи киями.

Надвечір його таки завербували. Старий майор, сивий, ставний, поглянув своїми блакитними очима на Адамса. Офіцер викликав у хлопця якесь дивне почуття симпатії, змішаної з неприязню. 1 сам Сміт, здається, відчув до Адамса більше довіри, ніж до інших раурайтерів, і одразу ж дав йому важливе доручення. Адамс з індійським розвідником драгунів мав поїхати верхи до найближчого форту і доповісти, що військовий пост на Ніобрарі необхідно посилити і краще укріпити.

Вирушати у дорогу вирішили наступного ранку. Адамс узяв з собою трохи провіанту і, тільки-но почало сходити сонце, подався до загороди. Індійський розвідник уже чекав на нього. Це був височенний на зріст стрункий юнак з бронзовою шкірою і блискучим чорним волоссям, заплетеним у коси, за індійським звичаєм. Одягнений він був у нові штани з коричневого оксамиту та індійські розшиті мокасини; поверх сірої сорочки красувався строкатий в'язаний жилет. На його обличчі лежав вираз похмурої байдужості. Не відповівши на коротке привітання Адамса, итак скочив на рябого індійського коня і поїхав попереду, як і належало провідникові, Адамс рушив слідом за ним на своєму, хоч і прудкішому, але менш витривалому коні.

Тобіас, так звали індійського розвідника, весь день мовчав і не сповільнював швидкого темпу. Знову перейшли брід, через який напередодні перебрався Адамс, і година за годиною їхали пустельними преріями на північний 1 хід.

Навіть Адамс, що і сам не любив багато говорити, відчув себе просто-таки ображеним незвичайною небалакучістю індійця, зате, з іншого боку, йому було дуже приємно, що його бронзовошкірий провідник з біблійним ім'ям у винятковій мірі володів усіма якостями, необхідними у дикій місцевості. Хоча сам Адамс зовсім непогано їздив верхи і стріляв, але все ж таки він краще умів орати й сіяти. І тому не міг не дивуватися з гостроти зору і слуху, розвинутих у Тобіаса. Незважаючи на свою неприступність, Тобіас був найбільш підходящим супутником, якого тільки міг собі уявити Адамс. Коли протягом дня індієць побачив, що молодий син фермера не робить ніяких спроб заприятелювати з ним, він одразу змінив своє ставлення до нього і перестав його цуратись. Це дуже сподобалось Адамсові. Кінець кінцем, Тобіас таке ж безрідне, знедолене створіння, як і сам Адамс.

Заручившись обіцянкою, що передовий пост одержить матеріал і підкріплення солдатами, Адамс і Тобіас повернули назад до Ніобрари. Дакоти їх не турбували. Прерії, здавалося, вимерли. На вечірньому привалі Адамс ще раз докладно розповів Тобіасові історію про вбивство Маттогнупи. Той слухав його з похмурим виглядом.

— Червоний Лис даремно тікає, — промовив він. — Колись його таки спостигне помста.

— Ми теж були свідками вбивства, — сказав Адамс.

На це індієць не відповів нічого. Але погляд його був досить промовистий. Адамс знизав плечима.

Те, що з його сподівань — знайти золото в Чорних горах — нічого не вийшло, лежало таким важким тягарем на серці, що він ані самому собі, ані комусь іншому не хотів у цьому признатися. Адамсові треба було якнайшвидше розбагатіти, аби мати змогу сплатити потрібну суму земельній компанії і врятувати ферму батька. Не пізніш як за два роки треба внести усі гроші. Ціна, яку вимагали спекулянти, була для фермера неймовірною, фантастично високою. На такі гроші йому ніколи не стягтися на своєму господарстві.

Минуло два роки. Знову розтанув сніг, знову зашуміли весняні струмки на високому степовому плоскогір'ї, знову виступила з берегів Ніобрара і хлюпалася аж біля частоколу, нещодавно поставленого навколо блокгауза. Адамс вартував на спостережній вишці, спорудженій з товстих колод. Сонце саме зійшло. Небо, залите його пурпуровим блиском, здіймалося золотим склепінням над безмежним простором, вкритим піском і жалюгідною травичкою. Адамсові завжди робилося сумно, коли він бачив під життєдайним сонцем таку пустельну землю. Ніде ні деревця, ні куща, ні колосочка. Нічого, крім сірої низенької трави. Для людей тут не було ніякої іншої поживи, крім бізонів, ще і ще раз бізонів. Адже ними тільки й харчувалися індійські братства, що, полюючи, бродили довкола. М'ясо вони з'їдали, а з шкур робили одяг і намети. «Яке злиденне життя», — подумав Адамс, син селянина, і йому пригадалися буйні соковиті луки, що зеленіли на родючих берегах Міссурі, червоні глиняні пагорби, пишний розквіт природи навесні, золотаві ниви улітку, сита худоба на батьковій фермі. Проте для індійців з племені тетон-дакота степ був такою ж батьківщиною, як для Адамса родючі землі Міссурі; і з такою ж пристрастю, з якою Адамс думав про ферму свого батька, вони захищали останній знайдений ними пустельний притулок, відступаючи під натиском білих. Саме сьогодні минає два роки, як Адамс вперше переступив поріг блокгауза на Ніобрарі. І тому юнак більше ніж будь-коли замислився над своїм становищем і дав волю своїм почуттям. За минулі два роки він нічого не досяг. Щоправда, син фермера завоював довір'я сивого майора Сміта і користувався повагою товаришів. Свою невеличку платню він заощаджував і зібрав трохи грошей. Але в порівнянні з тією спекулятивною сумою, яку батько вже найближчими тижнями мусив сплатити земельній компанії, вони нічого не були варті. Хоча Адамса і огортала туга за зеленими луками на Міссурі, проте він не мав ніякого бажання повернутись на ферму. Підбадьоривши батька всілякими обіцянками, він вирушив з дому з великою надією. Як же йому тепер вертати з порожніми руками? Його робочі руки були дуже потрібні вдома, і Адамс добре знав, як важко доводиться батькові без дорослого сина. Та юнак не хотів признатися собі у поразці. Йому не хотілося бачити на власні очі, як загине все, що дісталося важкою працею батька і що було для молодого Адамса рідною домівкою. Його охоплювало бажання стріляти у землемірів, але з цього однаково нічого путнього не вийде — Адамс все ще пам'ятав слова Беззубого Бена і тому вважав, що він точнісінько так же має Право за гроші стріляти в індійців і з гріхом пополам, чесно прожити своє життя.