Мирослава Горностаева: Життєпис Білого Ворона

Отже, очікування затягується… Добре… Будемо згадувати далі… Після смерти Станимира Лелега я так і залишився в Лелечому Гнізді. Ніхто й не думав, що мені відома правда про моє походження. Мальва мовчала як могила, та ще й взялася опікуватись мною. Якщо Верес, або хтось з сусідських хлопців починали до мене чіплятись, поруч одразу ж виростала сестричка, часто — з дрючком у руці. Врешті я попрохав не робити цього — соромно було, ніби я сам не міг за себе постояти.

Єдине, що змінилося в моєму житті — я став більше читати. І не лише ті книги, що стояли на виду в старій дубовій шафі у великій залі. Тут були в основному книги моанською та ішторнійською мовами, в тому числі — той самий Звід-Літопис Історії Імперії, який я трохи не на пам’ять завчив, особливо ті місця, де говорилося про «Другу таргійську коромолу, сиріч бунт…». Ольг дозволив Вербені давати мені сувої зі скрині у льосі. Потім я дізнався, що його попросив про це Воїн. Сувої були або рукописні, або надруковані стародавнім способом — з дошки. Написані ті старовинні книги були мовою дуже схожою на чорногорську говірку, якою ми всі розмовляли.

Події минулого там пояснювались зовсім інакше, аніж у Зводі-Літописі. В Літописі говорилося, що двісті з лишком років тому місцина «від Зелеміню до Чорногори» була заселена дикунами й поганами. Ті дикуни погрузли в розпусті, приносили своїм ідолам людські жертви і не знали не тільки Святого Письма, а і взагалі ніякого. Володарі ж цих дикунів взагалі не були людьми, а страхітливими чудовиськами. Врешті, один з поганських князів прийняв істинну віру та наймення Кеян. З допомогою цього Кеяна та його сестри, блаженної Франи, Південь було очищено від зла та навернено до істини.

Погани, котрі очевидно, повільно очищувалися від зла, помстилися Кеяну та його сестрі, продавши їх у рабство до прокажених, котрі жили в Кедагських болотах. Нині Кеяна було причислено до лику святих мейдистської віри.

Безіменний звій, котрий я проковтнув одним духом, мовив зовсім інше. «Від Зелеміню до Чорногори» простягався Ельбер Прекрасний. Невідомий очевидець тих часів не шкодував слів, описуючи осяйний Боговлад — стольне місто Ельберу, його храми і палаци… Напевне, він був уродженцем столиці. Рід Пардів, виявляється, і тоді правив Чорногорою. Князя звали Владом, а двох його дружин — Мальвою та Конвалією.

Останній Повелитель Ельберу мав імення Вогнедан. Він був поетом та музикою. Тут таки приводилися уривки віршів… Зовсім непогані, як на неписьменного дикуна… Одружений правитель був з Даною Лелег, дочкою воїна з Чорногори. Віднайшов я і згадку про пращура Ведангів, котрого звали як нинішнього князя — Воїславом.

Вогнедан та Воїслав були побратимами. Звичай братання між Саламандрами та Ведангами, очевидно був дуже давнім. Автор книги наводив приклади ще давнішої дружби. Ведангів самими Богами було призначено охороняти рід Повелителів. Це виключало заздрість та суперництво. Призначений Вишніми охоронець не міг підвести приятеля.

Доля побратимів склалася трагічно. Якраз на Вогнеданове правління припала війна з Моанською Імперією, що якраз тоді вбилася в силу. Ельбер опирався затято Обороною столиці керував сам правитель. Місто було взято внаслідок зради родини Зелемінських князів — князя Лемпарта та його сестри Чаяни. Це, напевне, і були святий Кеян та блаженна Франа.

Повелитель потрапив у полон. Воїславу, котрий дивом лишився в живих, вдалося визволити друга. Але запізно.

В тому місці, коли зранений Вогнедан помер на руках Веданга, я пустив сльозу… Ні, неправду кажу, я почав плакати ще з половини сувою… Там, де полоненого Вогнедана змусили дивитись на страту його близьких… Прізвища автора на сувої не було… Може, він щось і перебільшував, але цей погляд у минуле здавався мені більш правдивим за Звід — Літопис.

Якось, коли Ольг був вдома, він помітив, що я обіклався ельберійськими сувоями з одного боку і моанськими книжками з другого.

— Що ти хочеш там видивитись синку? — спитав він зацікавлено.

— Я ось думаю, — озвався я, з усіх сил намагаючись викласти невизначені ще думки словами, — от є дві книги… Про одну й ту саму подію… Ми, ельберійці, як зацікавлена сторона…

В батькових очах сяйнули золоті блискітки.

— Про це, — сказав він лагідно, — не говорять вголос…

— Татку, — мовив я поспішно, — тут же нема чужих….

Ох, я трохи не ляпнув — «окрім мене»… Таємниця тисла мені на груди. Хотілося притиснутись до батька, обійняти неньку… Щоби вони якось потішили мене. Але тоді довелося б сказати, звідки я дізнався про своє сирітство.