Мирослава Горностаева - Життєпис Білого Ворона

Тоді я приїхав до Чорногори разом з сином, зоставивши в Гнізді Ворона Вука, злегка приголомшеного волею. Однак, обов’язки управителя будинку, старий виконував і надсилав мені звіти, де розписував усе детально, до дрібниць.

У Повелителя народився син… Спадкоємець трону Боговлади. Дитя урочисто назвали Ольгом. На честь Ольга Лелега. Батько мій при тому зронив сльозу. З роками на нього все частіше нападала розчуленість.

Я був на оглядинах… Мечислав привів до принцової колиски сина. Маленький Воїн серйозно дивився на немовля, поки Веданг оповідав йому, що це — його друг, його майбутній побратим, якого він має захищати…І бути незмінним і вірним… В житті і у смерті… Хлоп’я кивало, наче і справді все розуміло Я насмілився погладити голівку малого Веданга, і той раптом всміхнувся знайомою мені усмішкою, яку я так часто бачив у його діда… Та за хвилину тінь дорослості щезла, і переді мною знову було дитя.

Ну, а опісля того я і поїхав до дому Лелегів… Та так і залишився тут… Мальва… Ні, між нами нічого нема… Але — хтозна… Час дійсно лікує все… Свобода від немилого шлюбу повернула їй ніжність і отой своєрідний гумор, яким відріжнялися Лелеги. Вона навіть дозволила мені зізнатись Горицвітові в своєму батьківстві. Молодик був, звісно, враженим, але згодом звик до мене. Коли його Шипшина народила сірооку русяву дівчинку, ім’я для онучки вибирав я… Вибирав то вибирав, але Шипшинине слово все одно опинилося зверху. Доньку Горицвіта урочисто назвали Біляною… Шипшина сказала, що це — на мою честь.

Словом, від чого втік — до того й прибіг. Я навіть кіз вивчився доїти, хоча Мальва і вимовляла, що це не чоловіча справа… До подорожей і пригод мене вже якось не тягне. Певне — всьому є межа. А може я просто стомився.

Терн повернувся до Боговладського двору за півроку. Я не перешкоджав — молода людина має виходити у світ. Можливо, він врешті забуде своє нещасливе кохання і подарує мені онучат з очима — тернинами. Тепер разом зі звітами Вука до мене приходять синові листи… І останні новини з Палацу.

Війни поки що нема, хоча весь час на кордонах неспокійно. Ольг муштрує онуків, аби вони могли дорівнятися йому. І берегти Ельбер. Добре берегти. Однак до відставки Князю «тіней» ще далеко…Часом він з’являється у Лелечому Гнізді, і тоді мене знову охоплює бажання сісти за ту шахову дошку, на якій ми грали всі ці роки. Та Ольг, напевне, мені більше нічого не доручатиме. Хоча часом питає поради з відомих мені питань.

Брати Ставські і досі киплять в цьому казані небезпек і таємниць… Принаймні — Богдан Ставський…Він знову десь мандрує… Богодар є намісником Боговлади за відсутньости Повелителя… Він навідує мене. І Ролла нещодавно приїздив. Белатець почувається чудово, і забув уже де у нього і шлунок.

Що ще маю казати…Можливо я даремне покинув гори. Ніде нема як в Чорногорі… І в нашій Лелечій долині. Життя чудове. А хто не вірить — нехай походить по лезу ножа, поблукає світом… Тоді навчиться цінувати спокій… І, якщо я залишуся в гнізді Лелегів назавжди — це буде гідним завершенням мого крученого шляху. Сталося те, що мало статись. Судьба.. Чи не так, Ольже, батьку мій?

К і н е ц ь.