Мирослава Горностаева: Життєпис Білого Ворона

— Не те, що легше, — сказав я, — я щасливий… вперше за оці два роки. Але ж хто врятував Терночка?

— Повелитель, — мовив Мечислав, — на щастя, Скол вирішив відвезти хлопця до замку. Тут важче було, ніж з Ольгом і зі мною. Терн рік не приходив до тями. Але таки вичуняв…

— Вижив, — мовив Терночок, — дякуючи Повелителю і Ясній Пані. Вони не дали мені померти. І рука… Бачите — пальці… Вони ще не рухаються, але Повелитель мовив, що в майбутньому…

— Яка дивна Сила, — мовив я розчулено, — а батько… Батько Ольг…Напевне прокляв мене…

— Ну, — зітхнув Мечислав, — я сам був дуже…здивований… Коли ви мене ото… шнурами до канапи. Я аж заплакав… Добре, хоч під пов’язкою сліз видно не було. Потім, коли увірвався до кімнати Вогнедан, я думав, що він і вас…разом з усіма. Там весь отой мій ремонт пішов під три чорти… Брат тільки мене прикрив від жару — канапа цілою лишилася… а решта… Попіл і купка кісток…І розпізнавати було нічого. Потім Ольг отямився… Виявляється, він примчав мене попередити… Щодо оцієї банди. Він не думав, що вони сунуться до замку… В Гнізді Драконів повно людей, а про хід знали лічені особи… А потім… Потім він знайшов заповіт князя Дафіна. Серед ваших паперів. Оце і добило стрия… А потім, коли Скол привіз Терна, ми зрозуміли, що ви живі.

— А чому я нині не вмер? — спитав я здивовано, і Мечислав відповів:

— Судьба!

Листок другий.

Борт бригу «Воля».. .

Веданг умовив мене повернутися. Він оповів, що Ольг захворів. З того часу, коли прирік мене на смерть. Навіть Сила Повелителя неспроможна утримати його на цьому світі. Він хотів померти теж, мій грізний батько, що був твердішим за крицю і мудрішим за змія. Хотів померти, бо занадто любив мене.

Ми відпливли з Сейвігуру. Бриг увійшов до порту під белатською корогвою. Авжеж, нас ще не визнано Імперією… Нічого… Визнають, ніде не дінуться. Вука я забрав з собою — не захотів кидати старого напризволяще. Він сказав, що стежитиме, аби я не загубив серед язичників своєї душі. Для того взяв з собою молитовник і окуляри, які я йому купив у Пеллі. Маєток Керіних я залишив за собою… Хоча передати мені його нікому. Ну, та й Бог з ним.

Більш за все мене хвилює самопочуття Ольга… Стривайте, татку… Я більше ніколи вас не покину. Я залишуся з вами до кінця життя… Тільки не помирайте!

Листок третій.

Данаділ, Боговлада, Гніздо Ворона.

Мій дім був у повному порядку… Останній рік в ньому жив Терночок… Серед наших з Найсінем речей та смутних спогадів. На столі у вітальні стояла все та ж модель корабля… Кімната Найсіня теж зосталася неторканою… Здавалося, ніби господар лише вийшов кудись, зоставивши меча в дерев’яній стійці, старенький лоянський халат на ліжку, ельберійську одежу в шафі… Сувій, списаний знаками-словами, по якому він учив Терночка лоянської мови. І який сам і написав…

Мечислав оповів мені, що Найсіня поховано на Боговладському цвинтарі… У вишиванці… Напророчив собі мій бідолашний друг. Терн тоді був непритомним, а Повелитель, не знаючи лоянських звичаїв, наказав урядити вогняне поховання, яко воїну, і вбрати Найсіня в святкове ельберійське вбрання… Так і відійшов до неба колишній імператорський гвардієць… В ельберійському кунтуші воїна і з ельберійським же мечем, яким він захищав Ольга у Збраславській битві. Терн, коли одужав, наказав вибити на пам’ятному камені ще й лоянськими знаками про те, що тут поховано відважного воїна, і сам намалював ті знаки для майстрів.

Але все те я роздивлявся пізніше. Як тільки ми дібралися до Боговлади з Побережжя, я одразу ж побіг до Палацу… Мечислав мовив, що Ольг нині там… Що Повелитель утримує його при житті трохи не насильно. Що Вогнедан навмисне послав його, Мечислава, з Терном за мною — припинити дію вироку, і забрати додому… Або, принаймні, дізнатися точно — живий я, чи вже помер. Я здогадався вірно — Ольг не наказав перевірити, чи я виконав вирок. Полишив суд моїй совісті… А опісля того, як послав «тінь» до Астеону — зліг і більше не підіймався.

Біля дверей спочивальні Ольга мене зустріла Вербена. Жриця буркнула, наче ми бачились вчора:

— Явився, волоцюга… Іди швидше, я вже всяку надію втратила…

Я зайшов до спочивальні… зупинився. Від батька дійсно зосталися самі очі… Він схуд так, що під прозорою шкірою просвічували вилиці. І він мене побачив… ще не вірячи…Ще не сподіваючись.

— Я повернувся, — мовив я, стаючи на коліна біля ложа, — я повернувся, татку…