Мирослава Горностаева: Життєпис Білого Ворона

Словом, я двигонув того «тайняка», котрий захопився видовищем чужої муки, в морду і вибіг з кімнати геть. Вибіг, полишивши Веданга в руках убивць…Я хотів врятувати Терна… Дуже хотів… І покинув на муки і смерть юнака, котрий теж звав мене батьком… Я не пробачив собі цього… І ніколи не пробачу….

Потайний хід…Двоє охоронців…Одного я прикінчив одразу… Він навіть зброї вихопити не встиг. Другого здавив за горло.

— Де ви поділи, — крикнув, — хлопця, якому відрубали пальці?

— Чортів яр, — прохрипів ошелешений «тайняк»

— Скільки там людей?

— Ще двоє…

— Дякую, — видихнув я і стиснув руки. Я давив і давив, доки у сучого сина очі не вилізли з орбіт. А тоді кинувся бігти Дубненським шляхом.

Вони дійсно були в Чортовім Яру… Я кинувся на «тайняків» з запоясником, який позичив у задушеного охоронця… Я їх просто на шматки порізав… Як — не пам’ятаю, бо на мене накотило… Навіть не бойове божевілля, а чисте тобі озвіріння… Я їх і мертвих кремсав отим ножем…

Бо мій Терночок, тернина моєї душі, помирав… Вони, напевне, підстерегли його тоді ж, коли й Найсіня. Вистрелили в голову…Трохи вище скроні. Одна потіха — пальці відрубали уже у непритомного… Моє дитя, принаймні не страждало… Як Веданг, якого я залишив ворогам.

Я обдивився Терна… Мені здалося, що він ще дихає…Тому я не став його ховати… Я доніс його на руках до корчми Скола. Хазяїн її добре знав і мене, і Терночка.

— Що сталося, пане Білозіре? — спитав він перелякано.

— Пане Скол, — вимовив я, — пошліть когось до Дубна за підмогою. В Гнізді Драконів — бандити…

— Добре, — вимовив Скол, — О, Боги… А ваш син…

— Помирає, - озвався я — залиште його тут… Поховайте… Я — убивця… Я — Ворон… Нема у ворона дому… Я — зрадник, пане Скол… Я візьму у вас коня… Вам потім заплатять…Прощавайте…

Коли я виїздив на шлях, то побачив позаду якесь блакитне сяйво. Якраз там, де лишилося Гніздо Драконів. Майнула думка — повернутися і відповісти за все… Та я не повернувся… Я принаглив коня і зник у темряві.

Оце і весь життєпис Ешіора Керіна, він же Білозір Лелег… Кордон я перейшов знайомими стежками… Дібрався до Пелли, що в Астеоні, там відкрив криївку з паперами, котрі зберігалися ще з часів повстання Раліна. Папери ті були на ім’я моанського дворянина Зоота Редіна. Там же були гроші, і частина срегійських самородків. Всім цим я не встиг скористатися через поранення. Ну, а тепер — знадобилось.

Потім я зробив те, що мені самому здавалось божевіллям. Дізнався, які маєтки продаються з торгів і почув серед багатьох назву — сільце Керіне… І я його купив. Разом з кріпаками і Вуком-управителем. І відтоді тут і живу…

Ну, не міг я… Не міг дозволити, аби мене судили в Ельбері… Не зміг би оповісти Повелителю, як Ольг викинувся з вікна… Або Дані про те, як мучили її чоловіка… А вже про загибель маленького Воїна — тим більше… Я просто не зміг…

Десь з півроку тому я приїхав до Пелли. Аби трохи розвіятися. І зустрів знайомця. Одного торговця з Шорроги, пана Оліна Релі, з яким я мав грошові справи в ті часи, коли займався срегійським золотом. Оскільки я й тоді був Зоотом Редіним, мені навіть брехати не довелося. Торговець був мені щиро радий і запросив на обід.

За чаркою з’ясувалось, що шоррогець нещодавно був в Ельбері. Про нову країну він відгукувався схвально… Я ж говорив, здається, що шоррогці одні з перших визнали нас…

Торговець був у Боговладі кілька місяців тому… Він був на прийомі у князя Данадільського, а тоді — і у самого Повелителя. Влагоджував які-то митні справи.

— Князь Данадільський, — сказав я, — як же його… Князь Влад?

Чомусь я думав, що титул успадкує саме Влад Лелег…

— Ні, - відповів шоррогець, — пана Влада я теж бачив, але князя Данадільського звати Ольгом… Він дуже мені допоміг, бо колись вивчав митне право…

Отямився я на підлозі, а переляканий Релі бризкав мені в лице водичкою. Я сказав, що у мене серцеві напади. Раптові. Попрохав розповісти щось іще…Олін, заспокоївшись щодо мого здоров’я, пустився в оповідки про осіннє свято врожаю у Боговладі… Серед знайомих імен ельберійської знаті він назвав князя Мечислава Ведангського… На цей раз я не зомлів, хоча був близьким до того.

Звідтоді я почав очікувати… І недаремно… Одного чудового дня я знайшов на столі пуделечко… З квіткою… На могилу.

Убивця не прийшов… Що ж… Доведеться збиратися без проводжаючих. Моя совість шепоче мені те саме… Що я наробив… І для чого мені жити? Моанця з мене не вийде ніколи. Я бо не можу навіть спілкуватися з сусідськими панками, від яких несе псарнею та горілкою, а єдиною читанкою є календар часів Корога Першого… Поїхати ще кудись… Для чого? Від совісті не втечеш.