Мирослава Горностаева - Життєпис Білого Ворона

— Хто це, Ешіоре? — спитав вже у мене «тайняк»

— Родич, — буркнув я. Ольг глянув на мене… тільки раз. Краще б в мене вдарило кулею…

— Авжеж, — засміявся Орт, — та сама порода… Вовча. Може ти будеш зговірливіший? Ми тут розпитуємо у твого приятеля про важливі речі. Якщо ти — йому родич, то напевне — родич і князя Чорногорського. Розкажи нам про його слабкі місця… Ми втратили шістьох чоловік, намагаючись знищити цього вашого… Вогнедана.

— Юначе, — відмовив Ольг, — у Повелителя немає слабини. Сила його росте, й ростиме і надалі…

— Гонде, — проказав Орт, — разом з Ешіором… Поставте цю…нечисть на коліна. Тільки так вона має говорити з людьми.

Ольг скорився… Не нам, о ні… Я знав, що він помер би стоячи, аби не маленьке життя, котре потривожено пищало в руках Орта.

— З людьми? — перепитав Ольг. Він явно відволікав злобу ворогів на себе, — я бачу тут лише зграю вбивць і зрадника. Ви вже небіжчики, мої хоробрі воріженьки… Ви скрутили Мечислава — гаразд… Та до світанку жоден з вас не доживе.

Орт почав втрачати терпець.

- І отаке от, — сказав він, — підточило велику країну… Черв’як…

— Павук, — лагідно виправив Ольг, — трохи менший за муху, зате розумніший…

Гонд ударив його в обличчя. Ногою. Ольг повалився набік… Видно, він цього і домагався, бо я мав наметане око і втямив, що він не знепритомнів.

— Перестарався, — буркнув Гонд незадоволено.

— Нічого, — мовив Орт, — поки що займемося нашим татусем. Надумав говорити… Меч?

Веданг не підводив голови. Орт вщипнув хлопчика, і той зайшовся криком.

— Гієни, — прошепотів Мечислав, — пробач мені, синку… Не вберіг…

— Ти не можеш бачити, — знущався Орт, — але можеш чути… Зараз я випатраю хлопчиська наче курча… І оповідатиму тобі, що я роблю… Хвилина за хвилиною. Не тягни, вилупок, бо я вже починаю.

І тут ублюдок зробив помилку. Розклад був таким — двоє паскуд стерегло двері, один тримав на прицілі мене. Орт знущався над Ведангом, а Гонд і ще одна гнида стовбичили над нібито непритомним Ольгом.

— Гонде, — сказав Орт трохи не з задоволенням, — дай мені ножа…

Гонд переступив через Ольга і підійшов до керманича. І тут Ольг, котрий лежав, зібгавшись у клубок, розпрямився як стиснута пружина… Той «тайняк», який стояв над ним, відлетів аж до стіни — з такою силою батько двинув його ногами під коліно. І тут таки підхопився з підлоги. Гонда Ольг вирубив одним зі страшних своїх ударів — я тільки почув, як хруснула зламана шия, а тоді дав Орту ногою, пробачте, по яйцям.

Все це трапилося так швидко, що я тільки очима кліпнув, а «тайняки» — тим більше. Орт впустив дитину, і Ольг підхопив малого перш, ніж він торкнувся підлоги… Я стояв… Я пам’ятав, що якщо зараз вплутаюся в бійку, то мене напевне пристрелять, і тоді Терн помре теж…

У Ольга був лише один шлях — вікно… Від дверей на нього вже були націлені пістолі. Князь «тіней» легко вистрибнув на підвіконня… З дитям на руках… Веданг рвонувся в путах так, що шнури врізалися в тіло. Не розірвав… Не зміг.

— Мечиславе, — вимовив Ольг, — ми, всі троє — воїни…

— Так, стрию! — крикнув Веданг, — це наше право!

І мій батько, мій відважний батько кинувся з вікна… Яке було відчинено в безодню… Я говорив, здається, що Гніздо Драконів одною стороною виходило на яр… Глибокий і зарослий деревами. Вояцьке право на гідну смерть… Коли подальше життя несумісне з честю…

Мечислав засміявся… Він не бачив, він зрозумів.

— Немає у мене сина, — сказав він, — Дракон відлітає вільним!

Орт, стогнучи, намагався розпрямитись. Випростався. Глянув на мертвого Гонда, на свого колегу, котрий ще качався по підлозі, завиваючи як неприкаяна душа… Тоді перевів погляд на зв’язаного Веданга.

— Ублюдок, — сказав, — триклятий язичник… Право… Ах сучий син…

— Убий мене, — всміхнувся Мечислав якимось божевільним усміхом, — я їх наздожену… Вони чекають…

Орт прокульгав до канапи. Взяв Мечислава за сорочку… рвонув. В руці блиснув ніж.

— Ти, — сказав, — довго вмиратимеш….

Мечислав навіть не здригнувся, коли лезо увійшло йому в груди, роблячи зарубку на живому тілі.

— Поможи нам зустрітись, — вишептав, — давай, гієно… Моя кров солодка на смак…

І тут я втямив, що на мене більше не націлена зброя… Той «тайняк», який тримав мене на прицілі, нині витріщався у вікно, намагаючись щось роздивитися… Один з охоронців намагався допомогти понівеченому колезі, а другий з зацікавленням приглядався, як Орт щось виводить ножем на грудях Мечислава… Веданг мовчав, зціпивши зуби… Він уже не просив смерти… Душа його рвалася крізь біль туди, де в росяних травах чекав на нього Ольг з дитям на руках.