Мирослава Горностаева - Життєпис Білого Ворона

Той Вогнедан був сином Святослава, онуком Святополка… Так і було написано на маленькій, свіжовидрукуваній книжечці… Я поклав її до кишені, заплатив гроші, нового ельберійського карбування, і подався на міст через річечку Жолудеву. Помилуватись краєвидом…

Окрім милування була ще одна причина вийти на відкрите місце. За мною був «хвіст». Я помітив його ще біля крамниці зі зброєю. І сподівався, що на мосту сучий син якось виявить себе. Цікаво, хто ж це ходить за мною? Грабіжник, чи щось гірше? Я поправив в рукаві метального ножа, який носив з собою про всяк випадок, і зупинився біля перил мосту. На тому боці річки, куди я йшов, був заїзд, де лишився мій кінь… Туди-то мені і потрібно було, але цікавість таки перемогла.

Чоловік, котрий йшов за мною, був багато вбраним і досить симпатичним з виду… Що не могло йому завадити мене обібрати, в разі чого. Якщо, звісно, я б йому це дозволив. Високий такий молодик з видовженим шляхетним лицем… Кароокий… Смуглявий… Домішок дивної крові не проглядається, але це не завжди видно зовні…Зі зброї — тільки запоясник… Словом — або дрібний шляхтич, або розбагатілий ремісник… Не хуторянин — ті не носять кунтушів… Я продовжував стояти, нахабно роздивляючись переслідувача. Той зупинився теж і мило до мене посміхнувся.

— Пане Ешіор Керін? — запитав.

— З ким маю честь? — ґречно поцікавився я, не відповідаючи.

— Орт Лесків, — сказав молодик, — я до вас з дорученням.

Орт — отже мейдист із вірних, бо нині більшість ельберійців почали вживати своїх язичницьких імен… Однак… Чим далі — тим цікавіше.

- І від кого доручення? — запитав я лагідно.

— Від певної правної контори, — відповів молодик, — вона веде справи у кількох країнах. В тому числі — і у колишньому Моахетанзі.

Хлопче, якщо ти стряпчий, то я — ішторнійський чернець… Однак я не став виповідати свої здогади вголос.

- І що ж це за доручення? — поцікавився.

— В нашій конторі, - почав молодик, — зберігається заповіт вашого діда… Вашого справжнього діда, пане Керін… Князя Дафіна Астеонського…

— О, — сказав я, — але ж я — сирота і не певен своїх родичів…

— Зате ми певні, - сказав Орт, — інакше не звернулися б до вас… ваша ясновельможність.

— Шановний пане правнику, — відмовив я, — але ж я не дитина, яку спокушують брязкальцем. І не миша, котра кидається на сир у мишоловці. Що від мене вимагається взамін на пишний титул та землі астеонських пращурів?

— Зовсім небагато, — сказав молодик, — ви один час працювали в охороні князя Чорногорського…

— Я сплачую внески у Гільдію Найманців, — сказав я лагідно, — і дійсно працював на володаря Ельберу…

— Нема ніякого Ельберу, — прошипів Орт, — є Моахетанг… Поки що — колишній… Гаразд… Ви — найманець. Погодьтеся, що для князя Астеонського це не є вершиною життєвого шляху…

— Що поробиш, — зітхнув я, — про те, що я є князем, я дізнався лише кілька хвилин тому… Отже — ціна заповіту?

— Деякі відомості, - мовив Орт, — про головне втілення диявола…

— Себто, про Повелителя? — всміхнувся я, — але ж я знаю про нього стільки ж, скільки й весь Ельбер…

— Можливо, — відказав Орт. На цей раз сучий син не виправив мене, — можливо, що вам не довіряли. Але… Наприклад, нас цікавить, чи може його вбити звичайна зброя…

— Кого це — вас? — поцікавився я, — певну правну контору? І де вона знаходиться? Чи не в Моанській Цитаделі?

— Можливо, — мовив молодик звільна, — це має вам довести, що заповіт вашого діда є справжнім.

Він поліз до кишені і дістав звідти згорнутий папір… Власне, я вже бачив подібний — мені його якось показував Ольг… Перший примірник заповіту, який він вивіз разом зі мною з Астеону. А це був другий… Або третій… Цікаво, де «тайнякам» вдалося його відкопати?

— Беріть, — озвався Орт, — ми вам довіряємо…

Авжеж… Отже є ще й третій примірник, і він зостався у них… Однак, я таки взяв папір і мовив:

— Для чого це мені? Я не збираюсь повертатись, і не можу бути вам корисним.

— Слабке місце князя Чорногорського, — прошипів Орт, — може бути відоме родичам… Наприклад — князю Кеяну Ведангському…

— Я б не радив вам так до нього звернутися, — не втерпів я, — уб’є…

— Поцікавтесь у нього ви, — запропонував «тайняк», — він вам вірить…

— Молодий князь дуже мовчазний, — зітхнув я, — і не любить вести дурні розмови…

— Подумайте, — сказав Орт, — якщо ви дасте нам ці відомості, вас одразу ж введуть в права успадкування… Вже виготовлено імператорський указ… А смерть князя Чорногорського очистить вас від того зла, яке ви могли зробити вітчизні, воюючи за гроші. Якщо ж ви відмовитесь співпрацювати… На вас чекає велике лихо… Стійте рівно, доки я не відійду… Ви на прицілі…