Мирослава Горностаева - Життєпис Білого Ворона

Повелитель підвівся з крісла… Він теж відчув …З очей його поволі спливали сльози.

— Тільки малювання, — вишептав, — тільки малювання з тебе, татку… Я вже старший за тебе, тодішнього… Як жаль, що ти не пам’ятатимеш минулого… Напевне, ти писатимеш вірші і в цьому втіленні…А всі будуть дивуватися — яка здібна дитина…

Покликали нас нагору десь через годину. Мечислав сидів біля Даниного ложа, і урочисто тримав на руках немовля, загорнене у вишиванку. Він явно пишався своїм витвором… Дитя було хлопчиком… Як і очікувалось. З ніжним матовим личком… З рисами красуні Дани… І з чорними очима Драконів…

— Ми вирішили, — сповістив молодий князь, — що назвемо сина Воїном… На честь мого звитяжного дядька, котрий загинув за волю для Ельберу. Слава Вільному Краю!

— Хай славиться! — першим відповів Повелитель, схилившись над небожем, — живи довго, Воїне Ведангський!

Коли настала моя черга подивитися на малюка, дитина запручалася і випростала рученя… Я обімлів… На маленькій ручці чітко малювалася родимка. У вигляді Руни Сили… Моя побратимська руна.

— Воїне, — мовив я розчулено, — ти ніколи не помилявся…

— В чому? — поцікавилася з ложа виморена, але щаслива матуся Первістка Волі, - в чому ніколи не помилялося оце ось маленьке диво?

— У виборі, - сказав я, — у виборі мами і татка…

— Авжеж, — задоволено мовив Мечислав, — шкодувати він не буде, мій Воїн…

Дитя раптом запищало… Дзвінко і переможно.

***

Тепер нарешті настав час розповісти, за що я отримав «квітку на могилу«…Чого не можу собі пробачити й забути… Скільки разів говорив собі, що потрапив у такі кліщі, з яких не виборсуються. Що інакше повестися тоді я не міг… Що… Але — до біса виправдання. Винен, отже, — і все.

Мені не треба було тікати… Я мав залишитись і прийняти суд і кару… Але я не зміг би… Не зміг би подивитися в очі двійнят… Не зміг би витримати зневагу Вогнедана… Не зміг би перенести зненависть Дани… А коли вже Ольг з Мечиславом якимось дивом врятувались — то й їхнє презирство… Можливо мене не вбили б… Я зміг би довести, що все це — страшна випадковість… Судьба … Але мене напевне вигнали б з роду… Де б я подівся? Куди б пішов… Лети, Вороне… Я вже не той двадцятилітній юнак, що переплив колись прикордонну річку і босий, з чобітьми на шиї, подався у світ. Краще вже втекти самому, а ще краще — зробити те, що від мене вимагає честь…

Тоді я залишився у Гнізді Драконів. Відпочивати…І прожив там з півроку. Ох, якби я перебрався тоді до Боговлади… Відповів би за все сам… Але я залишився, бо Мечислав дуже мене припрохував. Дитя, за звичаєм, має бути перші роки життя оточене піклуванням рідних… В тому числі — дідуся та бабусі… Дитину не можна відвозити далеко від родового гнізда… Аби звикала… Приростала до рідного дому та рідної землі не розумом — душею… У Мечислава не було батьків… Він звав ненькою Купаву Тополину, а батьком…батьком звав мене… Тому я і зостався на невизначений час… Аж поки Ольг не накаже збиратися…

Зі мною лишилися і Терн з Найсінем. Повелитель дозволив своєму пажеві служити князям Ведангським, аж поки я у них живу. Терн і радів, і трохи сумував… Треба було дивитись, як він пестив сина Дани… І як дивився потайки на молоду матір… Я почав тривожитись — дитяча закоханість перетворювалась на юнацьку затятість… Мій син міг стати таким же нещасливцем в родинному житті, як і Найсінь, котрий все життя кохав недоступну йому жінку. Але спроба завести розмову — не допомагала. Хлопець замикався, хмурнішав і мовчав.

І от одного разу, влітку, я вибрався до Дубна. Розвіятися, прогулятися… Подивитися збройні ряди ринку — це для себе, і книжкові — це для сина… Зброю Терн теж любив, але пристрасть до читання напевне успадкував від загиблого лоянського дядька Вінь-дана, книжника й поета. Отже, я пройшовся по тим рядам, подивився зброю місцевого виробництва — досить непогану, ішторнійські шпаги, теж добрі, нічого для себе не знайшов, зате в книжковому ряді купив для Терна збірку поезій Вогнедана Ельберійського, не нашого Вогнедана, а того…Останнього Повелителя… Оця ще плутанина з іменами… Моанці вивернулися з цього, даючи своїм імператорам порядкові номери, а в Ельбері правителя іменували за його родом: син такого-то, онук такого-то. Наш Повелитель теж підписувався нині: син Воїна, онук Воїслава… Таємниця його народження, спливши на поверхню, ще більше прив’язала до нього Квітан, де Чорний Воїн вважався трохи не святим.