Мирослава Горностаева - Життєпис Білого Ворона

Десь через місяць настав строк для княгині Ведангської… Вербена урочисто провела її нагору, до спочивальні, і забрала туди ж усіх жінок роду… Вишеньку, Мальву та Шипшину Трембич, котра за час моїх моозьких походеньок встигла стати дружиною Горицвіта. А отже — моєю невісткою… Ні вона про це не відала, ні сам Горицвіт, але мені приємно було дивитись на цю красуню-верховинку в моністах і згардах…Була присутня також і Купава Тополина, як молочна мати князя Ведангського… Вона мала замінити Ружену… Чоловікам же залишалося, як завжди у такій халепі, сидіти внизу, у вітальні і потроху нервувати.

Ми й сиділи… Ми — це князь Данадільський, котрий зберігав незворушний вигляд… Однак я добре знав батька… Хвилюється Ольг… Дуже хвилюється… Верес Лелег… У цього такий вигляд, наче принцеса має народити жабу… Або, принаймні, народити від жаби… Всі знали, що пан Верес не терпить Дракона — напівкровку . Горицвіт Лелег…Цей, ніби, спокійний… Нічого, хлопче, у тебе все попереду… Близнята Лелеги…Усміхаються… Повелитель… З книгою в руці, аби не так нудьгувати в очікуванні… Ваш покірний слуга… Зі своїм сином Терном Лелегом, котрий аж посірів на виду від хвилювання. І, нарешті — майбутній татко Первістка Волі… Його вельможність Мечислав Ведангський… Переляканий ще більше за Терна.

- І з чого ви взяли, — розумує тим часом Горицвіт, — що буде саме хлопчик? Можливо, першою народиться дівчинка… Князівна Ведангська…

— Я оце думаю, — Мечислав розгублено, — а що як вона…ну…буде на мене схожа? Дівчинка… Хлопцю то що — з лиця води не пити, але дівчинка з моїм обличчям — це щось жахливе.

— А ти хіба не знав, Руженичу, що в подружньому ліжку іноді трапляються діти? — спитав Верес з великою долею єхидства, — треба було раніше думати. Коли одружувався.

— Зате, принаймні, будеш певен свого батьківства, — «потішив» Влад Лелег, — а нареченого ми для неї знайдемо.

— Якщо народиться дівчинка, і негарна, — раптово втрутився мій зазвичай мовчазний Терн, — я одружуся з нею, коли вона виросте. В нашому домі не буде жодного дзеркала… Окрім моїх очей, а в них вона завжди буде красунею…

— Який же славний хлопчик, — мовив Мечислав розчулено, — батьку Білозіре, у вашого сина душа справжнього ельберійця…

Верес окинув нас таким поглядом, наче ми йому були винні цінні папери Торгового Дому Росавів… Стривай, любчику, ти ж мені навіть не подякував за порятунок у Збраславській битві… І чого я ото тебе витягував? Хіба що з любові до ближнього, яка має бути в душі у кожного щирого мейдиста.

Час тягнувся поволі… Ми вже встигли і росавського покуштувати, і поговорити, і помовчати… Мечислав то по кімнаті метався, а то сів біля ніг Повелителя, і той заспокійливо поклав руку на вузол чорного волосся, що прикрашав голову Дракона.

— Ну, — мовив заспокійливо, — нічого страшного не трапиться… Це все цілком натурально…

Я згадав про Немлінь, але промовчав… Такі спогади були зараз недоречні… Ведангу було досить спогадів про те, що його мати померла пологами. Тому він, напевне, аж так хвилювався.

Вербена з’явилася на сходинках, що вели до спочивальні, несподівано і нечутно.

— Мечиславе, — сказала владно, — знімай сорочку, і йди за мною…

Дракон поспішно рвонув на собі вбрання, плутаючись в застібках. Під кунтушем на ньому булла сорочка зі звичаєвим візерунком Ведангу… Червоно-чорні переплетені ромби, що означали землю Ельберу… Землю, так щедро политу кров'ю його бунтівного роду…

Я знав цей звичай… Дитя повинен був прийняти батько… На свою сорочку… Якщо батько загинув, або помер, то найближчий родич… Чував я колись, що двійнят Пардів приймали на сорочку Ольга, бо дід Іскра відмовився виконувати язичницький покон, а Ясногор Пард, вітчим, не встиг дібратися до Ігворри зі свого гірського прихистку. Сам Мечислав прийшов на світ без обрядів, під прокляття матері… Тепер він дуже хотів, аби все було як належить . Скинув сорочку і побіг за Вербеною нагору.

— Життя на порозі, - озвався Вогнедан задумливо, — і вперше за стільки літ — не для борні і муки… Для кращої долі…Кому, як не мені, від серця бажати, щоб Веданги не гинули молодими…Коли з’являлися на світ ми з сестрою — біля материного ложа стояв хіба що дух Воїна Ведангського…

Ми всі затихли, кожний думаючи про своє… Гарячий знайомий вітер раптово війнув по вітальні… Мені запекла побратимська руна… Навіть непримиренний Верес перестав кривити губи і аж підскочив, щось відчувши… Здогад раптом обпік мій розум… З дубового гаю пращурів йшов до нового втілення Воїн Ведангський… Саме він — і ніхто інший… Він бо сам обіцяв, що повернеться до роду… У Вільний Ельбер, де правитиме його гордий син…