Мирослава Горностаева: Життєпис Білого Ворона

Мій добрий знайомець, панотець Лаш, з яким ми не раз випивали разом, похлинувся останнім рядком заупокійної. Вук з переляку сів мимо стільця. Челядинки заверещали так, що мені заклало вуха.

І було від чого — я сидів у труні ! Готовий небіжчик… Навіть підборіддя мав підв’язане хусткою. Довкола горіли свічі…Труна стояла на столі в моїй таки вітальні… Ах, Боже ж мій…

Ніхто не допомагав мені вилізти з цього тісного пристановиська. Жінки продовжували верещати, чоловіки остовпіли… І раптом двері розчинилися — і до них увійшов ще один покійник. Терн Лелег…

Отут я таки подумав, що і справді вмер. Або маю видиво від отрути… Гарне таке видиво… За ці два роки Терночок постаршав… Лице змужніло… Ліву скроню перетинав рубець… На правій руці я побачив чорну рукавичку… Але пальці… Пальці, нібито, були на місці. Ні, це таки і справді видиво.

— Татку! — закричав Терн, — татку, любий….

Він кинувся до мене, і тут мене знову трохи не побив справжній грець. До кімнати зайшов Мечислав у вбранні моанського дворянина. Він навіть перуку пудровану вбрав…

— Боги мої! — мовив він ельберійською, — та що ж це ми накоїли! Живу людину поклали в гріб!

— Але ж лікар сказав — він мертвий, — плакав Терночок, обійнявши мене.

— Лікар… Я куди дивився? Моанським лікарям я не довіряю — знав одного такого, — хмикнув Веданг. Тоді нахилився наді мною і розв’язав хустину, котра тримала моє підборіддя.

— Як ви, — мовив, — батьку Білозіре? Дуже злякалися?

— Напевне, — озвався я, — мені не треба покидати це затишне ліжко… Як можеш ти звати зрадника батьком, княже… Вбий мене, і хай мене тут і закопають… Менше буде витрат на похорон…

— Батьку Білозіре! — аж гнівно мовив Веданг, — ви що мене за моанця маєте? А сина вашого я для чого з собою взяв? Аби він подивився, як я вас буду вбивати? Якби я думав про це — я б уже давно вас знайшов…

— Ведангу, — вимовив я, — гордий Драконе… Як мені вимолити у тебе пробачення?

— Спершу вилазьте з цього ліжка, — сказав Мечислав, — чи вам там зручно?

— А чого ж — хмикнув я, — не тисне… По мірці робили.

Мечислав обернувся до служниць.

— Та припиніть верещати, жіночки, — мовив він моанською, — ну, отямився чоловік, ну і слава Богу… Панотче, замовляю вам молебень за здоров’я пана… кгм… Зоота. Пане Вук…Встаньте, будь ласка і принесіть воскреслому чогось випити. Терночку, братику, все гаразд… Перестань плакати.

Завдяки Ведангу все якось прийшло до ладу. Він витягнув мене з домовини і переніс до спочивальні. Вук, втираючи засльозені очі, приніс горілку в графинчику, чарочки та смажену рибу, яку готували на поминки. Я випив, заїв це діло рибою, і мені трохи покращало.

- І ми ж таки спізнились, — зітхнув Веданг, — хвала Богам, що щось не спрацювало… Батьку Білозіре… Та не дивіться на мене так… І на Терна теж… Він — не небіжчик, я — не месник. Ось моя рука… Примиримося… Те, що сталося — судьба …

Цього я не чекав. Обережно взяв руку Мечислава… Ще не вірячи, стис тверду долоню.

— Як ти врятувався? — запитав.

— Я кричав їм подумки, — відповів Веданг, — і вони почули… Моя дружина… І Повелитель. Вони якраз були на кораблі … Я цього не знав… Я тільки хотів…проститись. Дана могла б дістатись до Гнізда Драконів і без корабля, але вони, мої рідні, хотіли діяти напевне… Занадто високо вони цінували кров Драконів.

— Світло, — вимовив я, — блакитне світло…

— Атож, — всміхнувся Веданг, — то була з’ява… Ці ж падлюки зовсім розперезалися… Зробили з мене якусь дошку для письма…

Він розстебнув моанського камзола, тоді сорочку. На смаглявих грудях виднілися білі шрами. Знайомі обриси рун… Сила і Слава… Разом — Ельбер…

- І от скажіть, звідки поганцям відоме наше письмо? — хмикнув Дракон, — розписали, щоб і на тому світі бачили, що я — ельберієць. Я комусь ще в морду плюнув наостанку… Кому — не знаю, бо нічого не бачив… І добре, що не бачив… Вогнедан стрибнув просто у вікно… Уже у вогняній хвилі… Оце мовив тоді Ольг, що всі ці паскуди до ранку не доживуть — і так і сталося.

— Ольгу як вдалося вижити? — вимовив я.

— Дана опустила корабель понижче і почала водити світлом… Там ліхтар такий є… величезний. Ольг застряг у кроні дерева. Все що можна переламав, але дихав ще… А дитинка моя була у нього на грудях… Він синочка мого навіть непритомним не випустив.

— О, ні, - сказав я, відчуваючи, як з душі спадає смертний тягар, — то Воїн… Воїн…

— Воїн уже розмовляє й бігає, - всміхнувся Веданг, — і вимагає у татка «справжню косю». Хоче конячку у власність…Вам легше трохи, еге ж?