Мирослава Горностаева: Життєпис Білого Ворона

Вушка у Мальви витягнені й загострені…. Личко видовжене, вилиці високі… Вуста маленькі, зараз тривожно стиснуті… Ніжно-смаглява шкіра…. Як я міг навіть на хвилину подумати, що вона мені сестра… Мені, білявому здорованеві, білошкірому настільки, що кожного літа я заново обгоряв на сонці. Хіба оці маленькі сірі очиці схожі на чорні глибокі очі неньки Ясмини? Оці випнуті губи на Ольгові тонкі вуста? Дійсно, «моанська пика»… А те, що я є незграбою… Як не намагаюся копіювати плавні батькові рухи — все марно… Чужий… Чужий…

— Я — чужий, — мовив вголос, — чуєш, Мальво? Я чужий!

Мальва енергійно затрясла головою:

— Неправда! Батько говорив, що ти — назавжди Лелег!

— Але ж я не кровний вам! Йому — не син! Тобі — не брат! Мої родичі убили князя Воїбора і понівечили старого Лелега! Тому дід завжди дивився на мене змієм! І він правий — я ворон в лелечому гнізді! Білий ворон! Мені тут не місце…

— Але де ти подінешся! Твоїх батьків убили твої ж родичі! У тебе немає дому… Чому я тобі не сестра? Хіба ти не маєш матері? Хіба батько не дав тобі родове прізвище? Чи є у тебе нині хтось, окрім нас?

— Я все одно утечу, — мовив я непевно, і сльози потекли мені з очей, — жити з цим… Як?

Мальва звела вигнуті брови:

— Слухай-но… Певна річ — мамі ні слова!

— Авжеж, — шморгнув я носом

— Сьогодні приїздять Веданги… Сам Воїслав, Воїн та Ружена…

— То й що?

— Ти чув, що син Воїслава є ясновидцем?

— Та чув…

— Говорять, що він бачив навіть власну загибель…

— Як дідо?

— Не як дідо… Дідо впевнений, що прийшла його година… А молодий Воїн знає , як йому судилося померти.

Я шморгнув носом ще раз. Веданги не помирали в ліжку… Не дарма вони всі носили горді вояцькі імена… Дід Воїна помер на палі… Що привиділося його онуку?

— Але чим він може мені помогти?

— Він же твій приятель… Минулого літа він гостював тут два тижні, і ви один від одного не відходили… Верес злився тоді, аж кипів… За поконом вони мають стати побратимами, тямиш?

— Як Ольг і Воїслав…

— Як Станимир і Воїбор, — продовжила Мальва, — тому він і приїздив сюди. Познайомитись з Вересом… Але весь час провів з тобою…

— Ага, — кивнув я головою, трохи розпогодившись, — Верес тоді ходив як чорна хмара ще з місяць після того гостювання.

— Спитай поради у Воїна… Він старший… Він розумний… Він підкаже тобі, що робити.

Веданги примчали надвечір. Я сидів на ґанку і над силу утримувався від сліз. Добре, що мій смутний вигляд нікого не дивував — всі думали, що я побиваюсь за дідом.

Воїслав Веданг зіскочив з коня і кинув повіддя нашому наймитові Стойку.

— Трохи не запалили коня, мій князю, — сказав Стойко, погладжуючи тремтячу тварину.

— Поводи коней по двору, — розпорядився Воїслав, — Пан Станимир ще живий?

— Ще…, - знизив голос наймит, — але вже вдяглися в чисте… Вони у залі…

- Іскра з родиною прибудуть через годину, — мовив Воїслав, — з ними Ружена. Ми поїхали вперед, бо я весь час боявся, що не застану… Побудь тут, Воїне… Потіш он Білозіра, хлопець на себе не схожий.

Князь зайшов у дім, а Воїн припоручив Стойкові й свого вороного. Тоді обернувся до мене. Прямий, наче меч, хлопчина з бездонними очима дорослого, затягнений в чорний оксамитовий кунтуш з золотою облямівкою..

— Чолом, Драконе, — сказав я непевно.

Драконом я прозвав Воїна через родовий герб Ведангів. На тому гербі було зображено крилатого змія, що тримав у лапах розколотого щита, намагаючись стулити тріщину. На щиті було написано дослівно таке: «Незмінний і вірний… В житті і у смерті.»

— Чолом, Лелегу, — відповів Воїн, ледь усміхнувшись.

Я дивився на нього і ламав голову — чи знає він… А якщо знає — то що думає… Зневажає мене чи ні?

— Справа є, - видушив врешті, - варта життя і смерті…

— Ходімо, — сказав Воїн спокійно, — поговоримо…

Воїну тоді було років дванадцять. Але поводився він наче мав тричі по стільки. Він ніколи не сміявся, не приймав участи у наших з Мальвою забавках… Тоді, коли ми з ним познайомились, я два тижні ходив за ним, слухаючи і дивлячись. Слухав його голос і голос його флейти, на якій Воїн прекрасно грав, мавпував його ходу, вимову, інтонації. Щоб я віддав, аби так співати, або вміти складати вірші… Або знати прийоми бою, схожі на страхітливий танок… Ні, Воїн був неймовірний … дійсно, якщо хтось і міг мені порадити, що робити далі, то лише він.

Наша з Мальвою криївка була знайома Воїну з минулого року. Він сів на плетеному ліжнику, схрестив ноги і запитливо глянув на мене.