Мирослава Горностаева: Життєпис Білого Ворона

Дитинство моє закінчилось тоді, коли дідо Станимир надумав помирати.

Це трапилось восени, наступного року по моїй сутичці з Вовчурами. Якраз зібрали виноград, відбуяв піснями славетний Ігворрський карнавал, запашні діжки заповнили вином нового врожаю, росавське, вичавлене з особливого сорту винограду, розлили по пляшках, і коли уже всі передбачали зимовий відпочинок, дідо об’явив, що невдовзі помре.

Бабуня Рута заголосила, та швидко замовкла. До смерти горяни ставилися просто — мов до небажаної гості, що її, проте, потрібно зустріти як належить. Жінки, вряди-годи ронячи сльози на шитво, готували смертне вбрання. На дворі Вовчур Чорнота, батько Новомира, особисто робив домовину для друга і сусіди. До рідних послали оповісників. І до ближніх і до дальніх. Мав приїхати князь Іргат з дружиною та донькою. Зо дня на день очікували Ведангів.

Ольг примчав першим. Дідів посланець нагнав його десь у Данаділі, куди він подався у торгових справах. Дідо зустрів сина сидячи на порозі дому. Він якраз задоволено розглядав готову труну, що її зробив Вовчур.

— По мірці робили, — мовив дід до Ольга і поволі підвівся, спираючись на ціпок, — ходімо сину. Маю до тебе розмову, поки всі не зібрались.

Ми з Мальвою вже котрий день перебували в нервовому збудженні. Страх змішався з піднесенням. Найбільше нас вразило, що старий свідомий свого смертного часу і при тому абсолютно спокійний. Ми, дітлахи, хвилювались найбільше. Верес навіть зліг, і мав трохи не гарячку.

Зараз уже не можу згадати, кому першому прийшла до голови божевільна думка підслухати розмову батька з дідом. До цього нас підштовхнуло потаємне життя, яке пульсувало в будинку провінційних шляхтичів та торговців. Дивні гості, котрі з’являлися вночі і щезали під ранок, страждання в материних очах, коли Ольг збирався в чергову ділову поїздку, дідова владна натура, його каліцтво, що більше нагадувало сліди тортур, аніж бойові рани — все це призвело нас до висновку, гідного книжок, які ми крадькома брали з материної шафи.

Ми вирішили, що дідо був замолоду отаманом розбійників і досі керує якимись опришками. Ясна річ, дідові розбійники мали бути романтичними героями, як у книзі «Привиди Темнолісся». А де розбійники — там і скарби…

— Він має передати синові ключ від скрині, - шепотіла Мальва, — і мапу… На якій вказані потаємні схованки… А ми відкопаємо одну… І тільки подивимося… Золоті прикраси…. Діаманти…

— Та може ті схованки взагалі не в Чорногорі, - слабо опинався я.

— Але де? Хоч одна та має бути поблизу… Всі путні розбійники ховають золото в горах…

— А якщо дідо і справді помре? — виклав я останнє застереження, — чи його душа не гніватиметься на нас?

— Та як він може померти, — доводила Мальва, — він же не хворий… Їсть, посміхається, навіть співати почав… Я ніколи не чула, щоби дідо співав… Він не помре нізащо! Певне, йому недобрий сон приснився… Приїдуть рідні, він прибадьориться та й уже.

Ми з Мальвою під час своїх дитячих ігор давно віднайшли на горищі певний закуток, котрий сполучався з трубою комину з великої зали. Чутність звідти була неймовірною… Ось простукотіла дідова дерев’янка… Ось Ольг відсунув стільця, певне, щоби дідо сів. Ось рипнули дверцята поставця… Дзенькнули келихи…

— За мій відліт, — хрипкувато мовив дідо, — сльози тільки витри, Ольже…Ти занадто чутливий, Золотоокий Ельфе… Сам знаєш, що на цьому світі мене тримав лише обов’язок… Але далі ти впораєшся сам. Я передав тобі все… Силу і владу! Князь «тіней» вмирає — хай славиться Князь «тіней»!

— Я зладнаю, — озвався Ольг, — йдіть спокійно!

— Бережи Веданга, — озвався дідо знову, — Воїслав занадто необережний. Це неприпустима розкіш — бути гордим в Моанській Імперії. Втовкмач йому, що титул його не врятує…в разі чого. Що він є лише «привілейованим інородцем». Хетанцем… Трохи ліпшим від бидла… з ласки Великого Імператора… Інакше він скрутить собі в’язи… Він уже давно іде по лезу ножа.

— Я поговорю з побратимом, — зітхнув Ольг, — Але Дракон лишиться Драконом…

- Іскрі не довіряй, — продовжував дідо, — Звертайся до нього лише в крайній потребі. Подбай, аби Денниця дала Конвалії належне виховання…. Але стеж, щоб вони не мали контактів з твоїми людьми… Особливо з боївками. З «тінями»

— Чому ти не довіряєш Іскрі, - неголосно спитав Ольг, а до мене тільки — но дійшло, що Іскра — це язичницьке ім’я князя Іргата, — він мій молочний брат…

- І мій зять, — хмикнув дідо, — але я не вірю покручам. До того ж він мейдист… Душа гріхів не витримає…