Мирослава Горностаева: Життєпис Білого Ворона

— Ну, оберіг, — озвався я ледь здивовано.

— А Око там є? — поцікавився спроквола Новомир.

— Певне, що є…

— А воно все видить?

Розмова почала мені не подобатися, і я відповів знехотя:

— Та все….

— А видитиме воно, що ми тебе нині маємо бити, моанська пико?

Кров бурхнула мені до скронь. «Моанська пика» була з тих образ, які не пробачалися. Гіршою образою було хіба що припущення, що котрась жона з родини «гуляла з ішторнійцем». Далі уже не розмовляли, а били в лице. Що я і зробив, не зваживши на переважаючу кількість супротивників.

Під час бійки я раптово помітив Вереса, котрий спостерігав звіддаля колотнечу. Це був непорядок — будь-хто з Лелегів мав захищати своїх.

— Вересе! — загорлав я, — поклич хлопців! Вересе!

Але Верес не побіг до села за підмогою і не кинувся рятувати мене. Вовчури тим часом потягли мене до зачиненої церкви, добре штурхаючи по дорозі. Я відбивався як міг, але хлопці відірвали від забитого вікна дошку, підняли мене і почали пропихати всередину.

— На-аших б’ють! — заверещав десь поблизу Мальвин голосок, — Лелеги за мною!

Я пнув ногою котрогось зі своїх мучителів і гримнувся на землю. Побачив при тому найкраще у світі видовище — Мальва на чолі селянських хлопців, з розпатланим волоссям і дрючком у руці.

— А-а! Бий Вовків! Назад до лігва! Тримайся Білозіре!

Розборонила нас вуйна Вербена і почала сварити. Мальва, обурено вимахуючи кілком, доводила, що Вовчури почали перші, і накинулися вдесятьох на одного. Під оком у неї наливався синець. Моє потовчене лице теж почало набрякати. Одна потіха — Новомир мав аж два синці і слід на лобі від Мальвиного дрючка. Решта хлопців з обох боків були не в кращому вигляді.

— Що сталося, Білозіре? — спитала Вербена.

— Вовчур обізвав мене «моанською пикою», — буркнув я, — сам він… Аби ви не втрутилися, я б ще йому додав.

— Новомире Вовчур, — мовила Вербена лиховісно, — скажи своєму батькові, що сьогодні Вербена Лелег завітає до нього в гості. Геть, по домівкам! Лікувати синці!

Вдома я навідріз відмовився їздити навчатися до Ігворри і хотів зірвати оберіг. Ненька заплакала:

— Я ж казала йому… Казала — не треба, Ольже! Хай буде як ми… Хай буде…

— Я не хочу бути мейдистом, — впав я в річ, — хочу ходити на капище в горах, як всі ви…

Мене ледве вмовили почекати до батькового приїзду. Я приготував цілу промову, аби розжалобити татка. Ольг дивився мені в лице, з якого ще не зійшли сліди сутички, сумовито і якось розгублено.

— Чому я маю бути мейдистом? — питав я обурено, — один в родині… Так і зостанусь «моанською пикою»… Я хочу бути як ти! Ти ж не мейдист? І ненька, і бабуня… Вуйна Вербена взагалі — відьма…

Ольг поклав мені два пальці на вуста:

— Про це не говорять вголос.

— Але ж вона зціляє… І є жрицею богині Дани….

— Тим більше… Сину, в родині має бути хоч один мейдист. Для прикриття. Ось князь Чорногорський…

— Князь Іргат? Але він великий пан! Його — то не лупцюватимуть!

— Мій родич сам себе карає, - зітхнув Ольг, — вважає, що грішить, тоді кається… Та річ не в тому. Сину, я дійсно помилився. Навчатись у панотця ти більше не будеш. Не треба, аби ти привертав до себе увагу. Ти введений у мейдистський закон, і цього досить. Зі старим Вовчуром говорила Вербена. Тебе більше не чіпатимуть.

— Але я їх не боюся!

— Звісно ні… Та не треба влаштовувати бійки між селищами. Це не чорногорський звичай.

Я не сказав батькові про одну свою підозру. Мені здалося, що Вовчурів нацькував на мене Верес. Недарма він тоді утік з бойовиська. Мальва ж оповіла мені, що Верес зустрічався з Новомиром за два дні до бійки, і вони про щось довго розмовляли. Я довго думав, чи варто набити родича, тоді вирішив, що самої підозри замало. Може слабосилий брат у перших просто злякався здорованя Новомира та його ватаги. Верес був дуже хоровитий, жінки шепотілися, що то від того, бо вуйна Алтея народила його недоношеним, коли дізналася про загибель чоловіка. Тож я дав Вересу спокій…

А ось дід Станимир мене здивував. Невдовзі після того, як Ольг поїхав знову у справах, дідо підізвав мене до себе і спитав:

— То що, не хочеш бути «моанською пикою?»

— Я — Лелег Білозір, чорногорець, — відрізав я, хоча боявся діда більше за всіх Вовчурів разом узятих.

Дід повернув до мене своє спотворене лице, і вперше в житті я помітив в його погляді щось схоже на приязнь.

— Лелег, — сказав він протягло, — ну що ж… тоді тримайся… Лелег.

***