Мирослава Горностаева: Життєпис Білого Ворона

Я коротко передав йому підслухану розмову, а наприкінці не втримався і розревівся вголос.

— Не треба, — протягло мовив Воїн, — мене не треба соромитись… Я давно знаю… Я бачив тебе маленьким… коли мій батько з Ольгом привезли тебе до нашого замку. Відтоді минуло вісім літ.

— А твій батько, виходить, теж знав?

— Авжеж…За Ольгом була погоня. Він ледве не загинув… Я побачив це у видінні. Батько кинувся на поміч і встиг перехопити вбивць… Я пам’ятаю… Ольг був весь залляний кров’ю…Ти теж був в його крові… Батько сказав тоді до Ольга: «Маєш кровного сина, побратиме»

— Я цього не пам’ятаю, — мовив я розгублено, — а скільки ж тобі було літ?

— Чотири роки, — спокійно мовив Воїн, — це було моє перше видіння. Я сам тоді трохи не вмер… А ти був зовсім дитям, тому й забув про все.

- І що ж мені тепер робити?

— Просто жити далі, - ледь усміхнувся Воїн, — це треба перетерпіти.

— Мене не віддадуть кудись на виховання?

— Ти занадто дорого обійшовся Ольгу, аби він міг позбутися тебе, — хмикнув Воїн, — колись він тобі оповість, як захоче.

— Воїне, — озвався я стиха, — а що значить — «торгувати малиновим вином»

— Малинове вино біжить по нашим жилам, — мовив Веданг, — ним ми платимо за волю.

— А що таке Ельбер?

Воїн хмикнув:

— Тебе занадто оберігали…

— Або не довіряли…

— Та ні… Власне, це ніяка не таємниця, але за це слово можна мати великий клопіт.

Воїн взяв гілочку і провів нею по втоптаній землі.

— Подивимося, — сказав, — як ти знаєш імперське землезнавство. Ось півострів Голова Змія. Що на ньому?

- Імперія Ішторн…

— Добре, — гілочка почала креслити лінії, - отут що?

— Починається Шия Змія. Чорногора…. Гірський хребет та наше князівство…. Південний кордон Моанської Імперії.

— Вірно… Ось тече ріка Дана… Ось вона розширюється… Що тут?

— Данаділ, — охоче відповів я. Несподіваний урок землезнавства відганяв смутні думки. — Моанською — Тоаніл.

— Данаділ… Провінція, імператорським намісником південної частини якої є Іргат Чорногорський. Він успадкував намісництво від матері, принцеси Шаніли…

— Сестри імператора Отона Другого, батька теперішнього імператора Корога… — підхопив я.

— При сторонніх треба додавати — «хай славиться його ім’я», — сказав Воїн серйозно, — це тут, у Чорногорі, завдяки князю Іргату, за невживання гучного титулу не тягнуть до буцегарні… А чільне місто Данаділу?

- Іркана… Власне, наші звуть його Боговладом…

— Гаразд… Отут, ближче до побережжя, що?

— Квітан… Чільне місто — Дар… Моанською — Тарг… І вся провінція — Тарг…

— Добре… Оцей острів — як зветься?

— Блакитна Зірка… Він — незалежний… Там — пірати…

— Добре… Ще цей острів зветься. Сіллон-Сінд. Мовою Богів. А ось тут, за Квітаном та Данаділом — Веданг.

— Це що, всі ваші землі? — вигукнув я, слідкуючи за паличкою, — але…

— Колись були наші… Нині вони поділені на два воєводства — Дубненське та Радинське. Ведангам тут належать лише руїни замку та два села. Гаразд, а тут що?

— Князівство Зелемінь… Стольне місто — Зелибор… Моанською — Зерт…

— Добре…, - вкотре вже сказав Воїн, — а все це разом як зветься?

— Разом? — спитав я розгублено, — та, власне — ніяк… Моахетанг… Південь Імперії…

— Ельбер, — всміхнувся Воїн, — Від Чорного Хребта до боліт Зелеміню… Ельбер Прекрасний, хай повстане він з попелу і житиме вічно!

Я зіпнув ротом. Може, мені й не довіряли, але дурнем я не був.

— То що, ми всі — самостійники? Навіть не просто собі коромольники?

— Це ти моанський Звід — Літопис читав? — засміявся Воїн, — ох і не люблять самостійників просвітителі наші… Я чого тобі про це розповідаю… Ти і так забагато почув, так щоб не спитав у когось… не того, що таке Ельбер. Декотрі від цього слова звіріють. Сам бачив.

— А чого… — почав я, але Воїн поклав мені два пальці на вуста.

— На деякі питання, — сказав, — я не відповідатиму… Підрости…

— Мені лише цікаво, чому дід назвав батька «останнім з Саламандрів»

— А, ну про це ти все одно дізнаєшся, — сказав Воїн, подумавши, — я й то дивуюсь, як ти ще не дібрався до Вербениних книг…

— Ще не дібрався, — зізнався я, — але Мальва обіцяла…

— Дібрався б — знав би, що таке Ельбер… А Саламандри — його Повелителі…

— Як імператори?

— Ну, майже…

— Однак, — сказав я, — то Ольг — нащадок Повелителів… А коли вони жили?

— Майже дві з половиною сотні років тому. Потім Ельбер захопили моанці…