Мирослава Горностаева - Життєпис Білого Ворона

— Авжеж, — погодився батько, — то ти маєш на увазі, що кожна зацікавлена сторона впевнена у своєму баченні подій….

— Так…. То як третя сторона дізнається правди? Наприклад, якщо ці книги прочитає белатець… Або ішторнієць…

— Третя сторона, — засміявся батько, — повірить сильнішому.

— Тобто нині — моанцям, а якщо… ну, коли ми станемо сильнішими — то нам? Але ж де тоді правда?

— На сході, де я колись мандрував, — озвався Ольг, поміркувавши, — є думка, що і перше, і друге бачення — лише тіні на стіні…

— Але ж через оці тіні йде війна….

— Мій маленький любомудре, — сказав Ольг серйозно, — затям собі, що краще бути тінню від меча, піднятого в обороні вітчизни, аніж тінню від катівської сокири… Хоча і те, і друге — тільки тінь…

Зрештою я кинув дошукуватись правди… Однак, коли бував в Ігворрі і бачив там знахабнілих імперських чиновників, або слухав, як панотець Ардгом доводить князю Іргату, що чорногорська говірка «ображає Бога на небесах», то думав собі, що моанські дикуни, описані в ельберійських звоях, за двісті років лише змінили одяг, та й то не всі.

— У нас ще затишок, — потішала мене якось княгиня Денниця після того, як один з заїжджих гостей спитав мене, чому я, моанський хлопчик, розмовляю свинячою мовою, — що нині коїться в колишньому Веданзі! А в Квітані! А на що перетворився Зелемінь… Заспокойся, Білозіре… Дякуй Богам, що ти нагадуєш цих нечем лише ззовні.

Чим старшим я ставав, тим видніше було моє північне походження. Парди не знали всієї правди, князь Іргат, наприклад, був певен, що я — нешлюбний син Ольга, якого він прижив від північанки під час своїх мандрівок. Не знаю, що Ольг розповідав Денниці, але неймовірно гарна дружина Іргата, сині очі якої оспівували поети далеко за межами Чорногори, надумала зробити мене своїм пажем і лише чекала, коли мені виповниться п’ятнадцять. Згодом Ольг відмовив її від цього — він не хотів, аби я часто потрапляв на очі заїжджим моанцям.

З Воїном ми спілкувались листовно. Але, оскільки юнак не довіряв імперській пошті, його листи були сповнені лише розчулених віршованих описів природи Ведангу та милих домашніх дрібниць. Я відповідав тим же, окрім, звичайно віршування. Воно мені не давалося, рівно, як і музика.

Раз на рік молоді Веданги приїздили до Чорногори і гостювали то у нас, то в Ігворрі. Ці кілька місяців я раював: Воїн навчав мене єдиному мистецтву, до якого я був здатний — мистецтву війни.

Коли разом з дітьми приїздив князь Ведангський, навчання перетворювалось на пекло. Князь Воїслав, до речі, був єдиним, хто знав про мене все і не щадив мене, але й не зневажав. Іноді я думаю, що виріс би кращим, ніж є, аби виховувався у Дракона… Лелеги були занадто лагідні зі мною. Коли зі мною та Вересом займався батько Ольг, я весь час пам’ятав, що це лише навчання. І часто лінувався повторювати вправи, які він задавав робити на час своєї відсутньости. Ольг лише м’яко вимовляв мені… Від Воїслава ж помилування не було нікому. Навіть Мальві та Ружені, котрі вчилися бою нарівні з нами.

— Оце, коли я мандрував Лояном, — говорив Воїслав голосом, сповненим справді драконячої отрути, — то бачив там при одному храмі священних мавп… Вони все своє життя лише жеруть фрукти і гадять на голови паломникам. Ви на них нині схожі… Як стоїш, Білозіре! Це що, бойова стійка? Так оті самі мавпи ходять до вітру! Воїне, як ти рухаєшся! Ти що, менует танцюєш з товстою північанкою? Ти забув, що таке «смертельний танок»? Хай оці роззяви нічого не вміють, але ж тебе я навчаю з колиски! Ружено, на Сході священними бувають не лише мавпи, але й корови! Саме так як ти, корова виконала б цей прийом! Мальво, якщо ти отак ніжно обійматимеш напасника, як нині Білозіра, то тобі судилося вийти заміж за моанського рекрута! Вересе! У тебе стільки злості, що вона вибиває тебе з ритму! Чого ти клацаєш іклами як голодне звіря? Спокій! Для воїна найголовніше — спокій!

Опісля кількох годин отаких вправ я ладен був кинутися на Воїслава з ножем. Але коли князь полишав нас, зоставивши купу завдань та наказів, вправи, що не виходили місяцями, раптом починали вдаватися. Ольг, прибувши з чергової відлучки, лише сміявся:

— О, Дракон… Він чудовий наставник… Приблизно так мене навчали в лоянському монастирі…

— Батьку, а що ви робили на Сході? — спитав я і аж зіщулився, згадавши підслухану розмову.

— Займався самовдосконаленням, — жартівливо відповів Ольг, — східні мудреці медитують під час битви… Я так захопився навчанням, що татко Станимир послав за мною Веданга. А то б і досі годував священних мавп.