Мирослава Горностаева: Життєпис Білого Ворона

— А в Зводі — Літописі пишуть, що Південь приєднався до Імперії по власній волі…

— Звід-Літопис бреше, — мовив Воїн, — була війна… Дружиною тодішнього князя Ведангського була жона з роду Ставських. Їй вдалося врятувати сина Повелителя і власного сина. Принца усиновив його дід по матері на прізвище Лелег. Отак Саламандри і стали зватись Лелегами, а Веданги не зникли у безвісті.

Я ще раз пошкодував, що не є Лелегом…

— Воїне, — розпочав знову, — а ти часом не знаєш ким були мої справжні батьки? Я дивився в Літописі…оповіді про таргійське повстання…те в якому загинув твій дід…Але там кілька десятків прізвищ… Тих, хто відзначився… І я… Мені страшно подумати, що може…

— Судячи з того, що ти розповів, — озвався Воїн, — твій батько був інородцем, як і ми. Інородцем з Півночі. Адже Імперія проковтнула не тільки Ельбер. Твоя мати була донькою котрогось з тих моанців, хто воював в Квітані під час Другого Повстання. Ми знаємо, що її зреклася родина, отже, вона була кращою за свою рідню. І навіть якщо виявиться, що твій дід прирік мого на смерть, між нами не буде ворожнечі, бо Ольг Саламандр обмив тебе своєю кров’ю.

Я позирнув у чорні очі приятеля, які наче не відбивали світла і відчув, що мені стає трохи легше.

— Мені було так страшно, — зізнався, — почував себе як голий на морозі… Я хотів тебе просити, щоб ти, ну… щось побачив… у видінні. Я маю золоту оберегу, мейдистську… Вона напевне лишилась від моїх батьків, бо чоловіки — Лелеги не носять золотих прикрас… Але потім злякався… Раптом ти побачиш Тарг… тобто Квітан…, оті палі… І мого кровного діда, котрий віддає накази… Я тоді їй-бо утопився б від сорому.

— Ану, дай оберіг, — звелів Воїн, і я покірливо розстебнув ланцюжок.

Воїн затис оберегу між долонь і кілька хвилин сидів тихо. Очі його закотились.

— Я бачу… — заговорив він, — я бачу море і корабель… І двох людей, що дивляться одне на одного закоханими очима…Я бачу золотий оберег на грудях у жінки… Я бачу… Бачу служницю з дитям на руках… І дім на морському березі… О, шурхіт хвиль… І привиди минулого… І звуки арфи під жіночими пальцями… А потім — вогонь і смерть… І скривавлений сніг…. І холод… Холод… О, мій любий Ешіоре! Вдягніть це на мого синочка…

Оберіг випав з ослаблих пальців Веданга. Він важко дихав.

— Тільки це, — мовив, — кохання… і вбивство… Тільки це…

— Я взнаю, якого я роду — вигукнув я — І помщуся… Коли виросту. Не так їх і багато… героїв квітанської війни. Якщо пошукати… Я певен, що тут справа у спадщині!

Здогад мій був оснований на тих же книжках про позбавлених спадку шляхетних розбійників. І, як потім з’ясувалося — недалекий від істини.

— Тим більше, — продовжував я, — це ж мене напевне звали Ешіором… Це моанською, здається, Білий Ворон…

Веданг подав мені оберег.

— Не треба, — мовив, — нічого робити без дозволу Ольга… Можливо, убивці твоїх батьків вже давно небіжчики… Твій батько був другом Ольга, а Ольг Лелег не лишає смерть друзів невідомщеною. Живи спокійно… Згодом дізнаєшся більше.

За що я ще обожнював Веданга — так це за те, що він вів розмову так, наче ми — двоє дорослих. Не те, щоб я заспокоївся, але, принаймні, перестав тремтіти. Воїн був правий — я це пережив.

Дідо Станимир, зодітий у новеньку вишиванку, урочисто повечеряв з усім родом. Якраз прибув князь Іргат з дружиною та донькою, а з ними — Воїнова сестра — близнючка Ружена. Я сидів праворуч од батька Ольга, як його старший син. Опісля вечері родичі почали підходити по одному — прощатися.

Я не мав на діда зла. За ці кілька годин я перестав бути дитиною. Старий щось відчув, напевне, бо, коли я схилився до нього, мовив тихо:

— Я недолюблював тебе, хлопче… І дуже хочу впевнитись, що даремно… Не посором Лелегів, Білозіре Лелег…

Ранком ми з Мальвою прокинулися під жіноче голосіння. А до полудня тіло воїна з роду Повелителів урочисто спалили на вогнищі в долині за селищем. Присутні були сусіди, близькі та дальні, уся рідня — навіть мейдист Іргат, і, звісно ж, селяни з Лелегів та Вовчурів. Попіл розвіяли з крутоверху, і життя попливло своїм трибом, поділивши мої спогади на «до» та «після» дідової смерти.

***

Вже минуло два дні опісля того, як я знайшов у себе на столі подаруночок з Півдня. Ця скринечка, до речі, зветься досить вигадливо. «Чорна квітка на могилу»… Кляті поетичні натури…

Щойно ледве спровадив Вука. Вірний слуга ніяк не може заспокоїтись — я бо ще не снідав. Старий визнав мене за господаря, коли я звелів принести з горища портрети його колишніх хазяїв, відреставрувати їх та повісити в обідній залі. Портрети Ітаора Керіна та його жони Ели Керіної, уродженої князівни Астеону. Добре, що Вук підсліпуватий і не добачає родинної схожості між новим паном та старими портретами. А втім, з лиця я більше вдався в діда-князя. Того самого… Квітанського ката.