Олег Шинкаренко - Кагарлик

Тунель здавався нескінченним. Шлях попереду дрезини освітлював ліхтар від динамо-повідні. Ми з отцем Андрієм по черзі тиснули на скрипучий важіль. Я стояв проти руху і бачив його обличчя у тьмяних відблисках. “Ми з Григоренком намагаємося вирахувати, який у нас зараз рік, — сказав Андрій. — Я точно знаю, що мій дідусь народився у 2002-му, а батько помер, коли йому було 62 роки. Припустимо, що батько народився, коли дідусю було 25, тобто — у 2027-му, виходить, що помер батько у 2089-му, і було це 12 років тому, а значить зараз приблизно 2101 рік. Звісно, у моїх розрахунках є слабке місце — рік народження батька”.

Я бачив у цих міркуваннях певну логику. “Але, — продовжував отець Андрій, — всю мою схему руйнує майор Григоренко. Бо він стверджує, що народився у 1990-му, а зараз йому десь років сімдесят. Тож, за його версією, наразі приблизно 2060-ий рік”. — “А чи має він якісь документи, що підтверджували б його рік народження та вік?” — вирішив уточнити я. “Жодних! — рвонув за важіль дрезини отець Андрій. — Саме тому ми з ним постійно сваримося. Без жодних грубощів чи скандалу — це чисто наукова суперечка”. Панотець трохи помовчав, ніби збираючись із силами, і нарешті переконано промовив: “Але я твердо вірю, що існує науково достовірний спосіб визначення дати”.

На Контрактовій площі ми зупинилися від утоми. Панотець запалив свічку, аби було хоч щось видно. На станції скрізь громадилися якісь старі поїдені іржею прилади з купою дротів та уламками упаковки. Мабуть, колись їх хотіли продати, але вони згнили раніше, ніж на них знайшовся покупець. Ця картини здавалася символічною, але важко було вгадати, символом чого вона є. Таке саме відчуття виникає у мене, коли дивлюся на стару рекламу. Зроблено дотепно, але от у чому гумор — ніяк не розбереш. “На Контрактовій не можна вийти нагору, бо там чимось завалило всі виходи, — сказав Андрій. — Історично склалося так, що на Подолі ніхто не живе”.

Як під’їжджаєш до Петрівки, то стає чутно якийсь дуже дивний звук, ніби щось тихо гуде. А що воно таке? “Бог сотворив людей не для того, аби вони каталися під землею”, — сказала раптом Ганна. “Ганно, — відповів панотець Андрій, — я тобі вже багато разів казав: це не бог сотворив людей, а люди — бога, він — це лише інструмент”. — “А як же тоді сказати, що я не хочу, щоб люди каталися тут під землею?” — “Кажи прямо, без бога. А бога треба використовувати в зовсім інших ситуаціях”. — “У яких?” — “Ну, наприклад, ти ось помираєш, а в твоїх родичів немає морфону. Тоді треба молитися за душу”.

Найважче підніматися пішки ескалатором вгору у темряві. В обличчя постійно дме вологий протяг, і свічка майже миттєво гасне. “Іноді у мене виникає враження, ніби ми живемо у далекому минулому, нічого ще не трапилося з того, що я ледве пригадую, і кожного дня уявні спогади поступово стають спогадами справжніми, — сказав мені отець Андрій. — Але насправді ми живемо у далекому майбутньому, і всі мої спогади дійсно справжні”. Це здалося мені позбавленим логіки: хіба можна жити в минулому чи у майбутньому? Хоча, з іншого боку, більшість людей залишилася у минулому, і якась частина з них, безсумнівно, потрапить у майбутнє. Принаймні на деякий час.

Під кінець темрява стає майже зовсім відчутною на дотик. “Це просто зрозуміти, — заспокоїв мене отець Андрій. — Час рухається із минулого у майбутнє, а назустріч йому рухається такий самий потік із майбутнього в минуле. Саме тому у нас виникає враження постійного теперішнього часу, яке за своєю суттю є оманливим”. — “Але чому нас постійно зносить у майбутнє?” — “Ні, нас нікуди не зносить! Ми весь час залишаємося на місці. Ілюзію потрапляння у майбутнє нам дають спогади. Людина, позбавлена власних спогадів, одразу бачить реальну картину, але повне знищення пам’яті неможливе, атому постійно буде присутнім певний дефект, завдяки якому ми й відчуваємо “плин часу”.

У супермаркет “Ашан” влучила крилата ракета. Це трапилось багато років тому, тож сьогодні ніхто не пам’ятає обставин, за яких це сталося. Але, дивним чином, після обвалу даху та пожежі у внутрішніх приміщеннях будівля стала більш придатною для життя родини з трьох людей. Майор Григоренко жив там поки що один, але вже двадцять років не втрачав надії на поповнення його вкрай обмеженого сімейного кола. На складі зберігалося ще понад триста персонажів цього роману: або людей, або законсервованих спогадів, або зіпсованих копій, або остаточно зруйнованих часом і несприятливими погодними умовами конектомів. Кожен з них являв собою побитий іржею торохкотливий контейнер на коліщатах.