Олег Шинкаренко - Кагарлик

Все, що я міг собі уявити, було схожим на Кагарлик. Але що таке Кагарлик, як він виглядає і де знаходиться? Здається, це кулястий предмет розміром з яблуко із дуже нерівною поверхнею, вкритою потворними відростками. Дехто знаходить у ньому своєрідну красу, але я особисто не знайомий із цими людьми. Можливо, саме вони передали мені Кагарлик, аби я навчився чомусь важливому, або просто розрівняв його, але я не навчився і забув усе, про що мені розповідали. Тільки два слова прозирали крізь бруднувату шибку вікна: “спогади” і “поринь”. Це явно заклик, але до чого? І де тут дієслово? Кагарлик танув, мов недосяжний ключ.

Раптово з’являється обличчя Олени. Виникає, наче вологий кленовий лист, наліплений вітром на шибку вікна. Вона мить уважно роздивляється мене, потім її обличчя темніє. Я бачу, як вона стоїть на засніженій дорозі. Зелена в’язана шапка на її голові ніби збирає довкола себе довколишній безбарвний пейзаж. Несподівано все прискорюється, і Олена зникає, ніби її підхопило та унесло вітром. Так здуває зі столу паперову фотографію. Це була фотографія моєї дружини. Вона зробила її декілька років тому і ніколи мені не показувала. Або я сам зробив цю фотографію. Як знайду її, запитаю, що трапилося. Здається, це лікарня. Я один у кімнаті з білими стінами.

Треба терміново розібратися, де я. Мабуть, варто когось покликати. Це схоже на якесь село чи дуже маленьке містечко. П’ятнадцять хвилин тому я бачив у вікні щось на кшталт корови чи жирного коня. Навряд чи у містах по вулицях ходять такі великі тварини, але шалена зграя міських котів здатна за рік прожувати ціле стадо сільської худоби. Я з’ясував, що будь-який рух повертає мені невеличку дещицю спогадів і розуміння навколишньої ситуації, але потім раптом частина набутого немов випарюється знов. Мені вдалося встати на ноги та підійти до вікна. Тепер стало зрозуміло, що напис “Поринь у спогади” — це велика реклама цифрової відеокамери.

Сонце досягало вже полудня. Годинник ледве посував своїми лінивими стрілками до одинадцятої години. Із самого початку минуло чотири хвилини, або чотири дні — тепер важко сказати. Я підійшов до дверей кімнати та штовхнув їх. За ними відкрився простір довгого й примарно освітленого коридору з глухим кінцем. Я пішов ним уперед, заглядаючи то ліворуч, то праворуч у пошуках виходу. Всі двері були закриті, аж раптом одна з них виявилася розчиненою. У кімнаті за столом сидів хтось в окулярах із товстими скельцями, що робило його очі схожими на риб’ячі. Він давно дивився у дверний проріз, очевидно почувши звук моїх кроків.

З цікавістю, але без співчуття дивляться зазвичай на тарганів. “Ви не бачили дівчину у зеленій шапці? — спитав я. — Здається, тільки що вона була на вулиці”. — “Я бачив пише дівчину у червоній шапці, але не сьогодні, — він встав та підійшов до мене. — Якщо ви щось побачите на вулиці звідси, то робіть поправку на час. Це вже було давно. Вважайте, що вам показали архівний відеозапис”. Я нічого не зрозумів. — “То як мені знайти ту дівчину?” — “Краще вийти звідси та пошукати у Кагарлику. Скоріш за все вона там”. — Розумієте, мені дуже треба обов’язково її знайти”.

В нього був дуже пом’ятий костюм. Мабуть, він в ньому спав. Окуляри з тріщинкою. “А навіщо? Пройшло стільки часу. Вона вже вас, мабуть, забула”. — “А що таке Кагарлик?”. — “Це містечко у Київській області, його назва походить від угорських слів “Kazar” та ”Lyuk”, що значить “Хозарська діра”. За часів Хозарського каганату Київщина була його західною провінцією. Ви читали Київський лист?.. Я раджу вам обережно вийти, коли на вулиці все зупиниться. Іноді бувають моменти, коли швидкості вирівнюються, тоді й виходьте, але не затримуйтесь біля будинку. Ні, давайте краще я вас виведу. Це схоже на стрибання з одного потягу на інший”.

Київський лист

Ми, община Києва, цим інформуємо вас про скорботну справу цього Олександра Сагайдачного, який є з синів добрих людей. Він був той, хто дає, а не той, хто забирає, аж поки жорстокий декрет був виданий проти нього про те, що він є тим, котрого потребує закон. Ішов Олександр дорогою, і тут з’явились люди державні, схопили його та тримають у себе. Він залишався там рік, і після цього ми поручилися за нього; ми виплатили шістдесят і ще залишилось сорок, тому ми шлемо цього листа до святих громад, що можуть пожаліти його. Підніміть ваші очі та вчиніть згідно з божественним звичаєм.