Олег Шинкаренко: Кагарлик

Нам кажуть, що у снах брехня все й омана, та бачимо ми сни подекуди такі, що справдяться цілком. “У мене там трояндами не пахне, бо прибирати нема кому, пораюся, як можу, але все до ладу”, — буркотів собі під ніс дід Петро, ніби побоюючись, що я не дам згоди жити в нього. Про Олену тут ніхто не чув. Дивне відчуття збайдужілості охопило мене. Так почувається молоток, і якщо він ніяк себе не почуває, то саме так почував себе я з моєю важкою, справді залізною головою та глухим дерев’яним тілом. Ось саме такого інструмента і потребував дід Петро у своєму занепалому хазяйстві.

Щасливою передвісткою здається тепер мені той факт, що доля поставила на моєму шляху такого вправного та орудного чоловіка! Шкода лише переймає мій дух через вкрай обмежені можливості, які не дають дозволу віддячити йому відповідним чином, але ж і становище моє для того не видається придатним. Він вдягнув мене, мов самого себе і навіть краще, навчив стріляти, доїти корову, козу, рубати рясні дрова та пити нерозведений спирт серед поля у морозну погоду, коли вуса намертво примерзають до бороди, і слова в їхньому сплющеному вигляді лізуть нахабним угугумом, ніби скиглення скривдженої чупакабри. Городянин давно спалив свій диван, а ми у теплі радіємо.

Є хліб — буде й пісня... Після вечері дід Петро наспівував ту ж саму пісню, що й завжди. Я не міг розібрати жодного слова, а мелодія була схожа одночасно на все одразу. Але щоразу він співав її з іншою інтонацією, залежно від настрою. Іноді мені здавалося, наче це не він співає, а вітер видмухує крізь його сухе й порожнє тіло чудернацькі фіоритури. Раптом пісня перервалася. “От ти розумна, начитана людина, маєш у місті знайомства різні, а живеш тут при мені, мов той кіт. Навіщо?” — “Трапляються часи, коли коти мають більше переваг, аніж розумні люди, а нині й котам непереливки”.

Читачу, друже! ...Ти подумай! Цілий день зранку прошвендяв я з рушницею полями та перелісками, багато разів ловив на мушку казна-що і навіть навмання бабахнув — і все дарма! Повернувся, бачу — хату геть снігом занесло. Ледве двері розкопав. Клятий дід грубку не розтопив, сидить на припічку у кожусі з люлькою в зубах та до мене хитро посміхається. Помер він, мабуть, іще до обіду, бо вже встиг задубіти. Ось тепер і місце шикарне звільнилося! Все одно не пам’ятаю, хто я такий, тож буду дідом Петром. Корова, коза, свиня, кури, кіт, рушниця... він не залишив мені у спадок тільки свій нічний кашель.

Так само, як і три роки тому, в цей ранковий час на початку березня дід Петро, тобто я, їхав до Обухова міняти сало на патрони. Чим ближче до Києва, тим більше спалених панських маєтків. Деякі з них горіли самі, а деякі разом із господарями, але це все справи минулого. Сьогодні ж королями шляхів Київщини були не повстанці, а бійці карального загону російської визвольної армії “Богородица”. Справжні герої, вони боролися проти недобитків бандитизму, розпеченим залізом випалюючи його з кожного закута Південно-західної губернії. Але повсякчас то тут, то там знаходили російських витязів, ретельно розібраних на елементарні запчастини якимись добродіями. Ахтунг! Партизанен!

Виття розкотилося небом. Чи маєш ти хоч найменшу дещицю сумнівів, що це не “Булава”? Вночі у полі темно, але траєкторія її польоту своєрідно трактує Чумацький шлях. Самотня твердопаливна ракета долає відстань 5000 кілометрів за 15 хвилин без зайвих емоцій. Втім, я останній, хто чекав би від неї хоча б на малопотужну істерику. Як хочеш дізнатися щось новеньке, читай “Вісник Кагарличчини”, а там пишуть, що учбові цілі на території південно-західної Росії — явище тимчасове і з ініціативами НАТО ніяк не пов’язане. Втім, цілі такі можуть бути хоч би й на Хрещатику, бо у Києві не нарахуєш і сотні мешканців.

У цей день нема чого й думати було про прогулянку. Вчора утрамбовані купи снігу на дорогах полило дощем, і всі шляхи перетворилися на ковзанку. Може, тому генделик на в’їзді до Обухова був майже порожнім? На столику біля виходу я знайшов пачку листівок “Обуховского вестника”. “Российская освободительная армия не является армией оккупационной, так как была введена на территорию Юго-западной губернии в ответ на просьбу украинского правительства, вызванную результатами всенародного референдума. Как известно, государственный бюджет Украины не позволяет содержать собственную армию, полицию и службу безопасности, что чревато усилением бандитизма и общим обострением криминогенной ситуации”. Текст прикрашала гарна усміхнена жінка у військовій формі.