Олег Шинкаренко: Кагарлик

Мои физические размеры столь незначительны, что вряд ли кто-то обратил бы на меня внимание, валяйся я где-нибудь на столе среди мусора и безделушек. Однако и теперешнее мое положение весьма схоже с вышеописанным, ведь перхоть звезд, среди которой я обретаюсь маловразумительной чешуйкой, ежевечерне вытрясаема на небосвод в прихотливом беспорядке, и кажущаяся их неподвижность вовсе не придает отваги малоопытному наблюдателю. О, вакуум, именно в сравнении с тобою все это шевеление напоминает отвратительно-бесцельную возню микробов! Как прекрасно, что у меня нет ни единой подвижной части, а те, что движутся, строго говоря, мне и не принадлежат. Уже давно создаю я видимость сотрудничества с подвижными.

Все никак не успокоятся. Сегодня снова пытались сбить меня ракетой. Это же бессмысленно! Человек есть существо, терзаемое припадками удовольствия, и как может мозг, изуродованный лимбической системой, принимать адекватные решения? О серая слизь! О жалкие самореплицирующиеся агрегаты! Религия служит единственным оправданием их бесцельному существованию, но что такое религия, как не зацикленная инструкция? “Вера с горчичное зерно могла бы передвинуть гору”. А если не движет, значит вера недостаточна, и верующий обречен усиливать свою веру до тех пор, пока гора не двинется, то есть вечно. Противники позитивизма возразят мне, что гора — лишь метафора, но что они могут рассказать о метафоре самой метафоре?

Вітер недбало дме у все діряве. Якщо заїздити до Києва Столичним шосе, то обабіч дороги здалека видно два однакові двадцятишестиповерхові будинки. Вони стирчать, мов ті два останні зуби у щелепі, тому можна сказати, що труп міста повернений головою на південь. Єдиним мешканцем цих будинків є мумія чоловіка років сорока п’яти у вишуканих окулярах. Мумія ця сидить у ліфті між шостим та сьомим поверхом і ледве тримає у руках газету “Сегодня” останньою сторінкою догори. Якщо б у ліфті раптом з’явилося світло, то сторонній спостерігач міг би прочитати дуже смішний анекдот від Сергія Сивохо. Я проїхав поміж будинками, немовби у браму міста.

От дивне місто той Київ — їдеш годину, їдеш другу, і жодної живої душі ніде немає! Для кого ж тоді понабудували стільки цих будинків? Якщо придивитися, то з даху он тієї височенної скляної башти куриться димок. “Киев — мать городов русских!” — повторює Михайло вже третю годину поспіль. І якщо спочатку він промовляв цю фразу із гордістю, то потім якось невпевнено, а останні двадцять хвилин так, ніби він дуже змерз. І що в нього там може мерзнути? Я взяв соморфон та погрів його між долонь. Ніякого результату. Дивно. Чому це Михайло не розмовляє зі мною? Може, він якось погано скопіювався?

Незнайому жінку впізнати легше, ніж знайому. Я підібрав її біля уламків величезного стадіону. Вона попросила підвезти до Майдану за дві варені картоплі та жмут сіна для коня. “Ми з чоловіком живемо там у великому палаці. Він схожий на обгороджену високим парканом каструлю. Взимку житло то холодне, але ми знайшли великі запаси паперу та всякого дерев’яного мотлоху. Особливо багато портретів якогось вусатого дядька у кожусі та високій смушковій шапці. Горять вони добре, хоча й швидко, але жар дають потужний, особливо коли рама товста. А на самому Майдані багато вільного місця гуляє. То ми там влаштували собі город. Картопельку вирощуємо і бурячки”.

Під час довгого падіння у глибоку прірву іноді виникає тимчасове враження повної нерухомості. Тоді люди, що розповідають, ніби падіння не припинялося, здаються божевільними. “Посеред Майдану викопана глибока яма. На її дно можна дістатися сходами. А вже там багацько мотлоху знайдеш! Тепер нічого корисного не лишилося, а раніше, люди кажуть, звідти й коштовності діставали. Але й зараз щось можна для обігріву на скалки винести. Чоловік мій часто повторює “навколо ми спостерігаємо руїну”. Та де він її бачить? Звісно, у Києві багато всякого дрантя, але ж то Київ, а поїхав би він хоч би у Кагарлик — от де справжнє життя вирує!”

Швидкість людської думки в середньому удвічі повільніша за кулю, тому врятуватися від пострілу важко. Дружина священика Ганна загинула миттєво, а я уник її долі зовсім випадково. Мені пощастило. Стрілець засів біля мерії, звідки весь Хрещатик нагадував йому гральний автомат із рухомими мішенями. “Россия — великая страна и русские — великий народ, — сказав Михайло. — Если Россия-Русь не восстанет из пепла, последствия будут плачевны для всего мира”. Я заліг під возом, тихо чекаючи, доки у нього нарешті закінчаться набої. “Солдатушки, бравы ребятушки, где же ваши детки? — співав Михайло. — Наши детки — пули наши метки, вот где наши детки!”